Сьогодні я спробувала пригладити її скуйовджене волосся, а вона зіщулилась як маленьке котенятко, яке боїться усіх і всього, бо уже пізнало цей жорстокий світ.
Моя дружба з цією зовсім незнайомою мені раніше дівчинкою почалась зовсім випадково. Я була разом із сином у дитячій лікарні, де його щойно прооперували. Вона підійшла до мене у лікарняному коридорі і тихенько запитала, чи я не та журналістка, яка пише для CREDO. Я щось буркнула у відповідь, бо саме виглядала, коли привезуть мого малого з операційної. Дівчинка знітилась і відійшла.
Наступного дня я згадала про неї і вирішила зайти й принести їй свіжий журнал. Запитала у медсестри і дізналась, що лежить мала у лікарні майже шість місяців, спочатку лікували у районній, потім направили в обласну. І що її майже ніхто не провідує, мати, кажуть, може рази два за увесь час і приїжджала. «Кажуть, що вона з неблагополучної сім ї», – розповіла медсестра. Так що тепер у мене у лікарні двоє хворих, яких я провідую щодня.
Одного дня я застала малу усю в сльозах. Після кількахвилинного прохання розповісти, що ж сталось, вона нарешті вимовила: «Вони наді мною знущаються». – «Хто?»- із подивом запитала я, пройшовши поглядом по лікарняній палаті. Там лежали тільки одні дівчатка. – « Вони усі», – ледве видушила з себе зацькована дівчинка. Я звернулася до найстаршої, якій на вигляд було років шістнадцять і яка чомусь задоволено посміхалась, поглядаючи на сльози моєї підопічної: «Чому ти її ображаєш, хіба можна ображати тих, хто молодший і слабший за тебе? Цим ти виказуєш свою нікчемність» – «Она – крыса, слила обо мне информацию моему отцу, что я ее обижаю. И теперь у меня из-за нее проблемы». Ці слова ніби шморгнули мене по обличчю. Я розсердилась і попередила, що якщо я ще раз побачу сльози на обличчі її сусідки по палаті, то тоді вона пошкодує, що знаходиться разом зі мною в лікарні.
Мабуть, головну роль зіграли недавні болючі спогади про перебування мого сина в омріяному багатьма дітьми «Артеку». Він відрізнявся від інших підлітків своїм бажанням усіх навернути, усім розказати про Бога, своєю наївністю і ружанцем, що висів біля його ліжка в таборі. І тоді троє старших почали цькувати його, посипати брудом його ліжко, розкидати речі, забирати у нього гроші. Коли син поскаржився вожатим, стало ще гірше, вони об’явили йому бойкот і почати усією кімнатою знущатись над ним ще більше. Уявіть собі, коли після тижня перебування вам телефонує ваша одинадцятирічна дитина і захлинаючись сльозами, просить : «Мамо, забери мене звідси, бо я більше не витримаю». Це були найжахливіші три тижні мого життя.
Коли мій син опинився у лікарні, я побачила в палаті хлопців 14 – 16 років і подумала: «Ну ось і знову він не зможе знайти з ними спільну мову». Але зі здивуванням побачила, що оці майже дорослі хлопчаки завжди були готові прийти йому на допомогу, вони затихали у перші дні увечері, щоб він поспав, бо його ж болить, допомагали мити посуд, включали йому мультики на ноутбуку. Пізніше я зрозуміла, що дитяча жорстокість – це риса характеру, яку не можна приписати тільки хлопчикам чи дівчаткам, це – хвороба, якою хворіє дитячий світ, копіюючи наш дорослий світ без співчуття, без розуміння, без дружньої допомоги у біді, без підтримки. І мені стало страшно, тому що без найелементарніших людських якостей ми дуже швидко перетворимося на тварин, і тоді захлинемось у прірві жорстокості, яку самі ж виховали в своїх дітях. І нічого тут не вдієш.
І ще ми більше ніколи не купимо путівку до «Артеку», бо якщо сучасна реальність така жахлива, хай мої діти зустрінуться з нею сам на сам якнайпізніше. Про це я вже точно подбаю.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.