Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Днями була урочистість святого Франциска Ассизького, нашого батька, засновника, взірця. Було свято на душі. І знову визначний день — бо в нашій квартиро-каплиці будемо відзначати спомин бідняка з Ассизі, буде єпископ-емерит Ян Пурвінський. Але на душі вже не свято…
Минулої суботи на «Кредо» та в Радіо Марія ми закликали до зустрічі, просили прийти зранку, бо знову наша ділянка не давала комусь спокою. Цієї суботи наші голови займала святкова біганина, як раптом пролунав дзвінок від охорони на ділянці: біда! Вже за дві хвилини з отцем-настоятелем Вікторином ми їхали на ділянку. Частини огородження вже не було. Група з 50 чоловік систематично розбирали-розбивали далі. Охорона стояла обік. Міліція фіксувала події.
І що тут розказувати більше. Ніби є в католицької парафії земля і є всі дозволи, і пройшли не одну прокурорську перевірку. Але… Державній владі на всіх рівнях на це все плювати. Наша міліція нас береже. Православна Церква жодного разу не висловилася ясно й рішуче. Яких лише реакцій не почулося від людей! — і про чужих католиків на цій землі, і про багатства Ватикану, і про тих кількох, хто живе в тих домах, але мають відвагу приходити на молитву разом із нами.
Голова до сих пір як в тумані. Абсурд людського невігластва та агресії просто пригнічує. Безвихідь висить, як хмара, а ми беззахисні. Майбутнє в Божих руках. Можливо, той шлях хреста, про який я писав раніше, треба нашій парафії пройти до кінця. Не знаю.
Факт один: огорожі нема, наші права ніхто не захищає. Гроші й сила перемагають. Тьма Гетсиманського саду триває.
