Священицьке братство св.Пія X оголосило про висвячення чотирьох священників на єпископів, заплановане на 1 липня 2026 року. Однак Церква займає чітку позицію, заявляючи, як і св.Йоан Павло II, що це буде розкольницьким актом і що «формальне членство в розколі є тяжким злочином проти Бога й тягне за собою відлучення від Церкви, встановлене церковним правом».
Німецький католицький інтелектуал Лотар К. Рілінгер обговорює цю ситуацію з кардиналом Герхардом Людвігом Мюллером — колишнім префектом Конгрегації віровчення. Це інтерв’ю було опубліковано на kath.net.
— Ваша Еміненціє, чи не могли б Ви описати, які положення Собору відкидають архієпископ Лефевр і Братство св.Пія X?
— Передусім стосовно вчення про релігійну свободу як фундаментальне право, що належить самому Богу, виключаючи державний примус та ідеологічну індоктринацію, щоби слідувати за істиною, яка промовляє до совісті, — вони бачать відхід від найглибших переконань католицької віри, що лише Католицька Церква повністю проголошує Боже одкровення у Христі та подає його для віри.
Братство св.Пія X тлумачить релігійну свободу в дусі релятивістського лібералізму ХІХ століття, який відкидає одкровення і робить релігію питанням не так істини, як смаку та суб’єктивного сприйняття. А католицька держава, кажуть вони, повинна сприяти католицькій релігії як єдиній істинній та відмовляти всім помилкам право на існування в публічній сфері.
Однак у Декларації про релігійну свободу «Dignitatis humanae» Собор розрізняє релігійну свободу як природне право людини — і свободу людини відповідати на об’явлене Слово Боже розумом і волею, а також визнавати у Христі повноту божественної та людської істини.
У сучасному плюралістичному суспільстві — особливо в соціалістичних або радикальних ісламських державах, ворожих до релігії — можна тільки радіти, що держава не втручається в релігію та мораль. Католики, посилаючись на свободу віросповідання й совісті, можуть, особливо в Європейському Союзі — який, на жаль, дедалі більше вороже налаштований до християнства — скористатися своїм правом відкидати аборти, евтаназію та релятивізацію шлюбу між чоловіком і жінкою.
Виглядає анахронізмом говорити про католицькі держави, які повинні соціально нав’язувати все ще обов’язкову доктрину про необхідність спасіння через Католицьку Церкву державними засобами.
Так само застереження Братства св.Пія X проти екуменічних прагнень до єдності всіх християн у єдиній Католицькій Церкві, видимим вираженням якої є Папа, суперечать посланню Другого Ватиканського Собору. Собор жодним чином не підірвав єдності Христової Церкви — що підтвердила декларація Конгрегації віровчення «Dominus Iesus» на чолі з кардиналом Ратцінґером у 2000 році. Йшлося про визнання християн інших конфесій, які особисто не відпадали від Католицької Церкви, а в добрій вірі зберігають істину сповідання, в якому вони виросли, — та в пошуку разом із ними шляхів для відновлення єдності у вірі, таїнствах та церковному управлінні, як цього бажав сам Ісус, засновник Церкви, і що є видимим вираженням Його єдності з Отцем (Йн 17).
— Які догматичні наслідки виникають у ситуації, коли католицький священник більше не готовий проголошувати повноту церковного вчення?
— Єпископи, священники й диякони через Таїнство священства внутрішньо та зовнішньо зобов’язані проголошувати віру Церкви словом і свідчити про неї своїм життям. Якщо вони серйозно й очевидно відступають від цих зобов’язань і не слухають напоумлень своїх настоятелів — на них можуть бути накладені канонічні покарання, включаючи звільнення з сану, залежно від обставин. Однак пам’ятаймо, що завдяки об’єктивній дійсності таїнств (хрещення, миропомазання, а в цьому випадку — священства) вони не втрачають характеру, наданого їм під час висвячення. Це та сама відмінність між негідним, але дійсним уділенням таїнств.
Уже св. Августин вже зазначав — стосовно донатистів, — що дійсність таїнств не залежить від особистої святості, моральності чи церковного характеру особи, яка уділяє таїнства, оскільки в таїнствах фактично діє сам Христос.
Католицька Церква визнає таїнства Православної Церкви, оскільки вона правосильно висвячувала єпископів та священників, — хоч вона й не визнає повністю першості Римської Церкви та не живе в повній церковній єдності з Наступником св.Петра, Папою.
— Йоан Павло II відлучив від Церкви архієпископа Марселя Лефевра (1905-1991) у 1988 році. Це церковне покарання пізніше було скасовано. Які правові та канонічні наслідки має для католиків відлучення від Церкви?
— Відлучення чотирьох висвячених ним єпископів скасував папа Бенедикт XVI у січні 2009 року, щоб полегшити повторне включення Братства св.Пія X до Католицької Церкви — після того, як така можливість виникла в дискусіях. Однак неочікувано виникла полеміка проти папи Бенедикта, коли пізніше з’ясувалося, що єпископ Вільямсон заперечував Голокост або принаймні релятивізував його. Однак питання церковного покарання та особиста позиція одного з чотирьох протагоністів щодо Голокосту не мають нічого спільного.
Попри це, не відбулося повної інтеграції Братства св. Пія X в Церкву, оскільки воно вчепилося за свої думки щодо Другого Ватиканського Собору. Церкві (як такій) дорікали, що з огляду на пособорні зміни — а також через фактичні відступництва окремих єпископів і богословів від католицької віри та зловживання в літургії — вона більше не є повністю католицькою в сенсі традиції, яку (за тлумаченням Братства св.Пія X) належить розуміти як єдино дійсну, навіть всупереч Папі, якщо необхідно. Однак вони, здається, не помічають суперечності з католицькою вірою: що у випадках сумнівів Папа і є кінцевим критерієм католицькості.
Єпископ Вільямсон
— Чи скасування екскомунік служить тій самій меті, що й скасування обвинувального вироку в кримінальному законодавстві — тобто повній реабілітації, оскільки звинувачення повністю знято? А відповідно, чи скасування екскомуніки є визнанням, що не було причини для відлучення?
— Цього не можна порівнювати з державним кримінальним законодавством. Церковні покарання слід відрізняти від покарань за гріхи, які накладає і прощає лише Богом, насамперед у Таїнстві покаяння. Дисциплінарні кари Церкви мають напоумити винного й повернути його на правильний шлях. У випадку довічної заборони на здійснення священницького служіння не йдеться про покуту за вчинок, який розглядається цивільно — державою та церковно — у Таїнстві покаяння. Воно має на меті захистити вірних від подальших неправомірних дій з боку священнослужителя чи церковного працівника, який не може ховатися за своїми церковними повноваженнями.
— Якщо скасування екскомуніки це не реабілітація, то що воно означає?
— Як я вже згадував, це був надзвичайний шлях лагідності з боку Бенедикта XVI, який очікував, що скасування відлучень посприяє порозумінню й наверненню покараних єпископів Братства; і він не сподівався, що його велику ласкавість витлумачать як слабкість.
Папа завжди йтиме до межі своїх можливостей у служінні забезпечення або відновлення єдності Церкви; тоді як відступники у своїй духовній гордині використовують це як привід для нав’язування умов. Папа може робити певні поступки у другорядних питаннях — але не в питаннях стосовно сутності віри, таїнств і сакраментальної структури Церкви, побудованої на апостолах із Петром на чолі, тобто єпископах і Папі. Святіший Отець може, в ім’я єдності, без вагань дозволити членам Братства св.Пія X служити Святу Месу та інші таїнства в тій літургійній формі, що існувала до літургійної реформи. Бо належить розрізняти догматичну суть таїнств — і різні обряди, в яких їх служать.
Бенедикт XVI із великою мудрістю розрізняв у межах латинського обряду: оновлену літургію як звичайну форму і так зване «Тридентське» богослужіння згідно з Римським Месалом 1962 року — як надзвичайну форму в тому ж латинському обряді. Окрім латинського обряду, зрештою, є багато інших (20-25) рівноправних обрядів у Католицькій Церкві, особливо у Східних Католицьких Церквах.
Проблема полягає не в самій літургії, а в необґрунтованому звинуваченні зі сторони Братства в тому, що Католицька Церква разом із папами Павлом VI, Йоаном Павлом II, Бенедиктом XVI, Франциском та Левом XIV догматично відійшла від католицької віри, зараховуючи до цього — абсолютно безглуздо — Месу оновленого обряду, який, на їхню думку, містить догматичні помилки: наприклад, що її жертовний характер був якщо не заперечений, то принаймні применшений до рівня простого спомину.
— Отже, звинувачення, що вони не представляють повноти вчення Церкви, залишається справедливим навіть після зняття екскомунік. Але чому Церква прямо не говорила про розкол після того, як архієпископ Лефевр висвятив чотирьох єпископів — хоча заперечення навіть частини вчення розглядається як розкол?
— Одні говорили про схизму, інші — ні. Офіційно це питання залишили на потім, щоб не закріплювати різкою лексикою саме той стан, який хотілося подолати. Схизма характеризується також тим, що такі люди свідомо дистанціюються від Католицької Церкви, її вчення та критеріїв єдності, особливо стосовно Папи Римського. Братство св.Пія X цього ще формально не висловило; однак вони вважають себе рятівною спільнотою, яка відсторонилася до того часу, поки мільйони католиків, які впали в модернізм, тисячі єпископів та священників, а також нинішній Папа, не повернуться до Церкви, яку Братство св.Пія X зберегло як священні залишки єдиної істинної Католицької Церкви.
У заяві від травня 2026 року, адресованій Папі Леву XIV, вони вимагають відмови від соборних та пособорних «помилок», суперечних «дособорній традиції», які проникли в Церкву попри їхні попередження і проти яких Учительський Уряд не вжив заходів. Акцентоване ними переконання, що Католицька Церква — це єдина спільнота в апостольській традиції, яка може претендувати на те, що її заснував сам Христос, — звісно, ніколи не ставилося під сумнів Учительським Урядом. Стосовно повторюваного постулату, що не повинно бути релігійно нейтральної держави і що Церква повинна підпорядкувати державу Христу і собі, — Братство повинно принаймні один раз перерахувати країни, в яких воно збирається реалізувати цю програму.
Звісно, духовна влада Папи Римського, який є хранителем істини, миру та людської гідності, для кожного католика стоїть вище за світську владу, яка керується інтересами, владою та впливом. Однак багато чого вже досягнуто, коли держави не втручаються в питання істини та поважають фундаментальні права своїх громадян, особливо свободу віросповідання й совісті, і не намагаються — всупереч здоровому глузду — визначити, наприклад, шлюб як щось інше, ніж спільність життя між чоловіком і жінкою. Всі ортодоксальні католики справедливо стверджують, що гадані благословення одностатевих пар або тих, хто живе в інших неврегульованих союзах, є об’єктивно гріховними, — але що пастирська опіка над такими особами в ім’я Доброго Пастиря необхідна для того, щоб вони йшли шляхом наслідування Христа згідно з Його заповідями. Однак Братство св.Пія має підносити цей голос у Церкві, а не проти Церкви, створюючи цим враження, що єретичні відхилення до атеїстичної «веселкової» ідеології мають право на існування в Церкві. Афанасій та Августин не дистанціювалися від Церкви, поки вона долала аріанство й донатизм.
— Провідні представники Братства св.Пія X постійно повторюють, що вважають себе невід’ємною частиною Римо-Католицької Церкви. Хоча вони не можуть прийняти деякі рішення Собору з догматичних міркувань, та загалом дотримуються більшості його постанов. Чому Церква не готова толерантно сприйняти теологію Братства — особливо враховуючи, що його вважають привабливим багато вірних католиків, а його літургійні обряди Церква визнає згідними з канонічним правом?
— Бо не вийде бути добрим католиком, якщо підпорядковувати обов’язкові твердження церковного вчення власним суб’єктивним критеріям.
Лютер
Монофізити стверджували, що вони вірні Ефеському Собору (431) та вченню Отця Церкви Кирила Александрійського, — а потім відкинули вчення Халкедонського Собору (451), який проголосив єдність божественної та людської природ Христа в божественній особі Сина у Пресвятій Трійці. Не можна плутати обґрунтовані відмінності між богословськими школами (томісти, скотисти) й оригінальність мислення окремих богословів (таких як Романо Гвардіні чи Ганс Урс фон Бальтазар) із зобов’язувальною єдністю у вченні апостолів і Церкви, сформульованому переважно на Соборах.
Братству довелося би пояснити різницю між своєю позицією та заявою Лютера на Лейпцизькому диспуті (1519), коли він поставив під сумнів єдність Церкви та її авторитет, сказавши: «Навіть собори можуть помилятися!» Це поставило під сумнів вищість авторитету папи, а засуджених єретиків, виправданих як «кращих інтерпретаторів Одкровення», — вище за Учительський Уряд.
Вся герменевтика католицької віри (вже розроблена Іринеєм Ліонським проти гностиків, тобто мудрагелів усіх часів) була би зруйнована, якби окрім учення єпископів, які перебувають у єдності з папою, треба було ще визнати іншу людську інстанцію — яка, згідно з суб’єктивним відчуттям і розсудом, почувалась би уповноваженою встановлювати єдність останнього Собору з попереднім вченням.
Також із суто людського та богословського поглядів не може бути так, щоб під час Собору дві тисячі єпископів (і всі попередні папи) помилялися в догматичних питаннях або відійшли від апостольської традиції — за винятком одного єпископа, який сам, через незаконні висвячення, забезпечує існування Церкви, яке Ісус гарантував апостолу Петру, котрого вважав «скелею» своєї Церкви.
— Священники Братства відкидають, серед іншого, нову літургію, встановлену Другим Ватиканським Собором, і наполягають на відправі Меси за Тридентським обрядом, який діяв майже 500 років до Собору. Цей обряд високо шанується, особливо у Франції, і приваблює багатьох католиків — тим більше що Бенедикт XVI і Лев XIV, на відміну від Франциска, публічно висловили сильну прихильність до нього. Чи може цей старий обряд, або поєднання старого та нового обрядів, відкрити можливість заохотити більше вірних приєднатися до Церкви?
— Проблема не в старому чи новому обряді.
З обох сторін — на жаль, також і з боку авторитаристів у Дикастерії з питань літургії — немає правильного розуміння богословської відмінності між суттю таїнств і різними літургійними формами. Суто дисциплінарне придушення старого обряду й загальна підозріливість щодо його прихильників, нібито вони заперечують Другий Ватиканський Собор, — не лише пастирськи сумнівні, але й догматично неприйнятні.
Я сам вважав обмеження відправ Меси за старим обрядом дуже нерозумним із пастирського погляду — не тому, що я особисто підтримую стару літургію, а тому, що як католик, і особливо як теолог, я маю також визнати духовне багатство старішого обряду і не маю права зарозуміло звеличуватися над своїми друзями. Зрештою, літургійна реформа не створила нового обряду, а лише трохи спростила той, що був, — і це також випливає з розвитку, який не завжди був однорідним, — щоб вірні могли легше брати в ньому участь як внутрішньо, так і зовнішньо (мовою, зрозумілою для народу).
— Братство св. Пія X планує нові єпископські висвячення, щоб мати священників у майбутньому, — тим самим гарантуючи своє подальше існування. Чому Церква відкидає ці висвячення та вважає їх причиною розколу, хоча початкові висвячення чотирьох єпископів архієпископом Лефевром були визнані незаконними, але не недійсними та не становили підстави для схизми?
— Ніхто не має права на єпископське рукоположення, яке належить Церкві, а не окремим групам, які хочуть мати продовження своєї організації, заснованої виключно на людському праві. Інакше Церква розпалася б на групи за інтересами. Хоча свячення, здійснені розкольницьким єпископом — навіть у відкритій опозиції до Папи — є дійсними, та їх не можна виправдати догматично й морально, посилаючись на спасіння душ своєї групи. Лише в ситуаціях крайнього переслідування, коли контакт зі Вселенською Церквою та Римом абсолютно неможливий, єпископське рукоположення буде морально виправдане перед Богом та у світлі єдності з Папою, якої вимагає віра.
Правильним рішенням було би не диктувати Папі умови для повного повернення Братства до Католицької Церкви, а радше визнати — відповідно до Першого Ватиканського Собору, на який воно так охоче посилається, — що без повного сопричастя з Папою неможливо бути повністю католиком. Верховний авторитет папського вчення випливає не з соціологічного правила, що в кожній спільноті хтось повинен мати останнє слово, а з утвердження Папи як наступника св.Петра та від Святого Духа, який підтримує Єпископа Рима в його вчительському служінні та служінні єдності Церкви.
— Якщо відбудеться розкол, Церкві доведеться розстатися з багатьма своїми вірними — що буде серйозною втратою. Чи може Церква собі це дозволити?
— Так, це було б дуже сумно і стало би раною, завданою Тілу Христовому — Церкві. Однак в історії Церкви було вже чимало розколів, зокрема в XVI столітті, коли протестантська реформація призвела не до реформи Церкви, а до розколу всередині християнства.
Хочеться сподіватися, що члени Братства св.Пія Х не зосереджуватимуться на собі, а дивитимуться на Церкву в цілому та вчитимуться на помилках історії. Вони не повинні йти шляхом донатистів, янсеністів і старокатоликів. Одна крайність не виправдовує іншу.
Ні так званий прогресивізм, який підпорядковує об’явлену істину Христа мінливим течіям духу часу, ані традиціоналізм, який зводить усю традицію Церкви до кількох суворих ідей, не можуть бути шляхом для Церкви, яку Воскреслий Господь обрав як таїнство, тобто знак і знаряддя.
— Чи бачите Ви можливість порозуміння — також і з погляду збереження ідентичності та специфіки Братства св.Пія X? Чи, можливо, порозуміння для Вас можливе лише за повної відмови Братства від їхнього шляху?
— Братство, безсумнівно, можна би визнати своєрідною персональною прелатурою — якби, як і кожен католик, воно прийняло вчення Церкви в його повноті, включаючи рішення Другого Ватиканського Собору.
о.Давіде Пальярані FSSPX
— Нинішній Папа є главою не лише Римо-Католицької Церкви, але й інших Католицьких Церков східного обряду — чиї статути, однак, відрізняються від статутів РКЦ. Отже, чи є можливість надати Братству св.Пія X той самий богословський та канонічний ранг, що й Церквам східного обряду?
—Божественний закон єдиної Католицької Церкви в її різних обрядах є однаковим всюди, так що кожна помісна Церква керується чинно висвяченим єпископом в апостольському наступництві й традиції, але в єдності з усією колегією єпископів, яку очолює Папа Римський як незмінний принцип і фундамент усієї Церкви в об’явленій істині. В окремих Східних Католицьких Церквах, об’єднаних у патріархати, відрізняється лише людське церковне право, тобто його конкретні форми; але це аж ніяк не є незалежним від вчення та служіння єдності Папи.
Братство св. Пія X не є помісною Церквою, яка могла би претендувати на особливий статус. Це просто вільне угруповання священників і вірян, які вважають себе оплотом проти гаданих помилок, які, на їхню думку, пропагує або терпить Рим. Богословському мисленню католицької віри важко зрозуміти, звідки воно бере собі право контролювати Папу.
— Чи можна уявити, що Братство св. Пія X — реформоване, але в деяких аспектах із відхиленнями від науки Церкви, — все ж таки могло би вважатися невід’ємною частиною Римо-Католицької Церкви?
— В такому разі Католицька Церква була б лише вільним об’єднанням людей із різними доктринальними поглядами, подібно до Англіканської Церкви, єдність якої будується виключно на волі світського монарха.
Єдність Церкви стосується насамперед віри, надії та любові, семи святих таїнств та її сакраментального, єпископського устрою.
Вчення Церкви має різний ступінь зобов’язувальної сили, залежно від його зв’язку з центральним змістом Об’явлення або з природними істинами, такими як свобода совісті чи безумовне право кожної людини на життя. Твердження соціального вчення не перебувають на тому ж рівні, що й віра у Пресвяту Трійцю, божественність Христа чи таїнства як засоби благодаті. У питанні релігійної свободи доконечним є ретельно прочитати декрет Другого Ватиканського Собору, щоб відмінності у формулюваннях порівняно з попередніми документами церковного вчення можна було розпізнати не в змісті, а стосовно зміни адресатів.
Хто бажає залишатися в єдності Церкви — визнаватиме Христа, який є справжньою основою цієї єдності, але також і Петра, який разом з апостолами та їхнім ученням становить вторинну основу цієї єдності, та її об’єднавчу вершину, як каже Тома Аквінський у своєму «Поясненні Апостольського символу віри» (п.9). Складно буде звинуватити Вчителя Церкви у невірності католицькій вірі або запідозрити, що він попередник модернізму, — якщо він так само, що й святий Августин, стверджує: Церкву не можуть знищити зовнішні вороги, а її істину не можуть підірвати внутрішні помилки. «З Церквою можна боротися, але її неможливо перемогти». І саме тому лише Церква Петра була стійкою у вірі й залишалася вільною від помилок. Бо те, що Ісус сказав до Петра, — за думкою Томи Аквінського, також безпосередньо стосується його Наступника, яким є Папа Лев XIV: «Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла» (Лк 22,32).
фінансово.
Щиро дякуємо!
