Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Всім відома і вічно актуальна історія про Марту і Марію (див. Лк 10, 38-42) може бути ключем до зрозуміння того, на чому полягає справжній іспит совісті для дорослих…
Чому для дорослих? Бо, без сумніву, ми вже дуже дорослі! Ходимо щонеділі, а той частіше до храму, вислухали вже тисячі проповідей, в курсі всіх новинок у католицькій Церкві, вміємо співати Годинки, інколи відтарабанимо розарій або не менш набожно прочитаємо літанію до одного з улюблених святих… Одним словом, Небо забезпечене — Vip Room для перевтомлених.
Звісно, в часі вільному від своєї побожності, ми бігаємо як навіжені, виконуємо тисячу робіт (ну бо ж копійчину треба заробити!), вмовляємо собі, що по дорозі ще робимо купу добрих вчинків, (про які нас ніхто не просив, але ж ми дуже добрі і людям потрібні — ніби на силу хочемо самі себе в цьому переконати). В цьому повному хаосі і підсвідомому переконанні, що житимемо ще 1000 років, панічно втікаємо від самотності, куди очі бачать. Тільки не до Бога! Ну бо Бог дуже добрий, Він нас любить, все бачить, чинить різні чудеса — все, як у тих проповідях, але в нас нема часу, щоб запитати, що Він про все це думає, бо на нас чекає робота, добрі вчинки і виконання Його волі.
І так минає наше святе життя. Для інших, не для себе. Хоча ми все-таки грішні. Ходимо час від часу до сповіді і розповідаємо про те, як ми нікого не вбили, нічого не вкрали, інколи не молилися, обмовляли сусідів, і все нам вже осточортіло. Дитяча сповідь дорослої людини. Аж до смерті — дитяча. Бо про дорослі гріхи в нас немає часу подумати. За нас же ніхто не відповість на дзвінки і не повідписує на імейли. The End.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
