Бути нормальним, або про нову євангелізацію

Знаю людей, у яких після кількох євангелізаційних зустрічей Віднови у Святому Дусі емоції аж так зашкалили, що вони тепер слово «Ісус» вживають просто для зв’язки слів. Для них запрошення до нової євангелізації звучить, їй-богу, наче якийсь опіум, від якого світяться очі і хочеться кричати: «Алілуя!», розмахуючи при цьому руками і б’ючись у груди. Мовляв, такий я був колись грішник — матюкався, курив, гуляв на право й на ліво, а тут, раз-два, пішов на молитовну зустріч, і все як рукою зняло. Якби я була атеїсткою, то дуже сумніваюся, що на мене би подіяла така ейфорія, хоч я не тільки вірю в такі чуда, ба — навіть бачила їх на власні очі. 

До чого я веду? А от до того, що євангелізація від євангелізації суттєво відрізняється. Вийти на вулиці, аби говорити кожній зустрічній людині, що Бог — дуже добрий і треба щодня молитися, — це ще не все. Більше того, інколи це навіть відлякує або дратує. Ходити теж треба вміти. І треба теж знати, що говорити. Однак я дуже сумніваюся, що це вдалось би мені чи більшості моїх знайомих.

З іншого боку, Церква не припиняє наголошувати на тому, що пора вже серйозно взятися за євангелізацію, до того ж — євангелізацію, передусім, охрещених! А якщо слова Церкви повинні стосуватися особисто кожного з нас, то почати свідчити ми маємо вже сьогодні.

Розмірковуючи над цим завданням, я пригадала слова Апостола Народів: «Нехай тільки так ходить кожен, як кому Бог призначив, як Господь покликав його. І так усім Церквам я наказую» (1 Кор 7, 17). Іншими словами, нехай кожен буде тим, ким він є, згідно зі своїм покликанням, професією, статусом. Бо, як наголошує один дуже конкретний святий, Хосемарія Ескріва, «людина, яка знає, що увесь світ, а не тільки храм, є місцем зустрічі з Христом, — любить цей світ, сумлінно намагається осягнути високе інтелектуальне і професійне приготування, формує — у повній свободі — особистий погляд на тему середовища, в якому живе».  

Я не вмію ходити по сусідах і розповідати їм про Втілення, Смерть і Воскресіння Божого Сина. (Хвала і честь тим, які вміють це робити і роблять добре! Очевидно, мають таку харизму). Проте я можу сумлінно й чесно працювати, не закопуючи талантів, даних мені Богом. Я  можу в тиші серця щодня благословити своїх колег по роботі, свого шефа чи наше робоче місце… Я можу дуже відповідально і бережливо ставитися до навколишнього середовища, природи, матеріальних благ, ба навіть власного тіла, не впадаючи при цьому в хворий спіритуалізм — на жаль, такий модний серед «побожних» католиків, яким так і ніхто не пояснив, у чому полягає справжня «революція» Різдва Христового. Я можу намастити свою голову і вмити обличчя (пор. Мат 6, 17), тобто зробити макіяж, піти на концерт Океану Ельзи, зачитуватися повістями Германа Гессе чи Ісака Зінгера і сотні разів переглядати старі фільми Кустуріци, водночас до найменших дрібниць керуючись в усьому правилами совісті й перебуваючи у безустанному зосередженні на Бозі. «Адже не можна зі світу робити монастиря, бо це було би не в порядку, як і Церкви не можна перетворювати на дочасну інституцію, тому що це означало би зраду», — казав той-таки дон де Балаґер.

А ще я можу до кожної людини ставитися персонально, як до Когось виняткового, а не одного з багатьох. Влучно помітив мій улюблений журналіст, французький конвертит Андре Фросар, що «християнський Бог уміє рахувати тільки до одного» і що Він є Богом, який не займається «людськістю» (читай: масовкою), але конкретною людиною, з її ім’ям та прізвищем, що Йому не знайомі «касти», «партії» і «раси», лише особи — неповторні і єдині в своєму роді. Можливо, перш ніж почати говорити про Євангеліє, я спочатку повинна навчитися слухати Іншого, розуміти його проблеми, прийняти його таким, яким він є, полюбити не за щось конкретне, а без огляду на..? А тоді він сам у мені зустріне Живого Бога?

Одним словом, я можу бути нормальною людиною і просто «пахнути Христом» — як полюбляли повторювати афонські святі. А тоді моя щоденна «нова євангелізація» стане чимось невимушеним і звичним, як ранкова кава чи вечеря у колі найближчих друзів… І не виключено, що саме тоді вона буде найбільш автентичною та плідною.

У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.