Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Ходила молитись за батька, маю надію, що для нього там, ще не все втрачено. Хоча він був невіруючим, не те, щоб атеїстом, але якось ніби чогось соромився.
Спогадів небагато, може тому що останніх років десять ми всі дружно боролись з його алкоголізмом. Умовляли, погрожували, попрікали за недбалість до життя, до мами, до себе. Нічого не допомагало, нас усіх разом взятих, дітей , внуків, родини ніби не існувало. Потім був інсульт, ми довго вмовляли лягти в лікарню, допоки погодився. Вийшов звідти зовні ніби здоровим, але зовсім іншим. Все ніби кудись спізнювався. Посадив сад, хай будуть внукам яблучка, почав ремонт будинку, побудував літню кухню, перебрав брату мотор в машині, тішився внуками, дзвонив і по півгодини розпитував, що читають, що кажуть, як вчаться, чи слухаються. А якось зранку ще о годині шостій подзвонив, поздоровив мене з днем народження. Вперше за багато років.
У квітні цього року йшов собі стежкою на город, упав і усе. Але ті останні два роки його життя, немов гумкою, стерли з моєї пам’яті всі неприємні спогади.
З мамою про батька говоримо мало, ще занадто болить, але якось вона мені тихо, майже напівпошепки сказала: «Я його все життя недооцінювала, і тепер так мені його не вистачає». З того часу міряю все зовсім іншою мірою. Чи достатньо мого щоденного «Ти – для мене найдорожчий у світі» – до чоловіка, «Ви – мої найбільші скарби» – до дітей. Вчусь міряти мірою любові, якщо ж звичайно, вона має міру.
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
