Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
«Оксана померла! Вчора поховала!», – прочитала я у повідомленні, яке прийшло на електронну пошту з Фейсбука.
«Звідки це?», – промайнула перша думка. І пригадалося, що це з групи, яку створила незнайома мені користувачка соціальної мережі, щоб назбирати гроші на лікування хворої сестри Оксани. Колись хтось, не питаючи, додав мене до цієї групи. Але я жодного разу так і не зайшла подивитися про що тут пишеться. Повідомлення зазвичай видаляла, не читаючи. Аж до цього дня. Постійно не було часу. Та й скільки різних повідомлень приходить щодня на пошту з багатьох соцмереж, це ще не рахуючи купи важливих особистих та робочих листів. Бо ж у світі кожної секунди стільки подій відбувається, за всіма не вгледиш.
Тепер же не пошкодувала робочого часу (нехай простить мене головний редактор) на те, щоби перечитати всю історію цієї жінки та її сестри, яка до останнього боролася за життя близнючки. І про страшний діагноз, і про те, що не вистачає грошей на лікування, і про ускладнення та метастази, і про безперервні страждання та неможливість заснути. А також кілька останніх, сповнених болю повідомлень про те, як Оксану виписали додому помирати, а сестра вирішила їй не казати, що жити залишилося мінімум – день, максимум – місяць. Поки читала, не покидала думка: невже усі ці місяці для мене важливішими були чергові політичні перипетії, прогноз погоди та світова економічна криза? Чому я цього не бачила раніше? Адже тут йдеться про безцінне життя конкретної людини. І справа навіть не у збереженні земного життя – хвороба була невиліковна. Але чому я хоча б не сказала сестрі Оксани, що не варто приховувати неминучу смерть, що ці останні дні важливі для того, аби впорядкувати стосунки з Богом, що це шанс, якого людину не можна позбавляти?
А скільки різних повідомлень, заглушені інформаційним шумом про «всесвітньо важливі справи», щодня проходять повз увагу… Уже місяць, як не відповіла другу на лист, кілька разів підряд проігнорувала прохання подруги поговорити через скайп, не знайшла часу піти з сестрою на каток. Неуважність, байдужість, неорганізованість? А може це недбальство, з якого ми сповідаємося під час кожної Літургії?
Тепер хоча б не занедбати молитву за душу Оксани – я перед нею завинила.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
