Вони залишилися з хворими, старими, дітьми і всіма тими, хто не зміг втекти від Червоної Армії, яка «звільняла» Польщу. Загинули мученицькою смертю, зазнавши знущань, ґвалтувань і побоїв. Деякі помирали довгі тижні. Сестра Кшиштофа Кломфасс і 14 її співсестер-катажинок будуть беатифіковані завтра, 31 травня 2025 року, в Браневі.
Це буде перша беатифікація в історії Вармії. У 1945 році, коли Червона Армія вступила на ці землі, найстаршій з сестер було 64 роки, наймолодшій — 26. Вони походили з різних монастирів; помирали з січня по листопад 1945 року.
Тільки 15 зі 102
Сестри св.Катерини Александрійської, діви і мучениці, — це перше споглядально-чинне згромадження в історії польської Церкви. Його заснувала блаж. Регіна Протманн 1571 року в Браневі (Вармія — регіон історичної Пруссії, північний захід Польщі). Сестри-катажинки працювали чи не в кожній парафії Вармії: провадили катехизацію, опікувалися хворими і немічними, випікали гостії для Мес, займалися оформленням храмів, а також опікувалися священниками-пенсіонерами. На 1930 рік згромадження налічувало 823 сестри і 75 новичок у 150 Домах — у Польщі, а також Англії, Бразилії та в Російській імперії. Сестри працювали в 40 дитсадках, 9 сиротинцях, 4 притулках, 6 пансіонатах, 33 лікарнях, 23 школах та інших численних закладах.
Із приходом до влади Гітлера становище сестер погіршилось і ускладнилось — 1936 року вони навіть ввірилися під особливу опіку Богородиці, й відтоді кожна сестра мала перше ім’я «Марія». Друга світова війна не була для них звільненням. Внаслідок дій Червоної Армії загинули 102 черниці-катажинки. І тільки 15 із них завтра будуть беатифіковані.
Генеральний дім сестер св.Катерини Александрійської, Бранев
Ольштин
Радянські війська окупували Ольштин у ніч із 21 на 22 січня 1945 року. В той час більшість пацієнтів міської лікарні Святої Марії перебували на залізничному вокзалі, чекаючи на евакуацію. З останньою групою хворих, які через обстріл не змогли покинути лікарню, залишились 20 сестер-катажинок. Усі вони сховалися в підвалі, але їх знайшли солдати Червоної Армії, які грабували лікарню. Почалося жорстоке побиття, зґвалтування та вбивства беззахисних.
Сестра Кшиштофа Кломфасс (41 рік), хірургічна медсестра в операційній, померла 22 січня в підвалі, захищаючись від зґвалтування. Її тіло було жорстоко понівечене.
Того ж дня загинула с.Ліберія Домнік, яка супроводжувала групу хворих дітей. Маленькі пацієнти плакали на вокзалі від страху, голоду і спраги. Сестра спробувала вийти на вулицю, щоб пошукати дітям води та їжі. Її застрелили. Сестри, що залишилися в лікарні, зазнавали знущань з боку солдатів, потім були ув’язнені та разом із тими, хто вижив після «звільнення», депортовані вглиб СРСР. 32‑річна с.Леоніс Мюллер, із якою поводилися особливо жорстоко, страждала довгі місяці й померла дорогою до табору 5 червня 1945 року, віддаючи свої страждання Богові. Сестра Мауриція Маргенфельд померла незадовго до свого 42‑го дня народження, 7 квітня 1945 року, в таборі в Тулі. Сестра Тибуртія Мішке, яку заслали копати торф разом з іншими в’язнями, заразилася тифом і померла 7 серпня 1945 року.
Кентшин
Із цього міста походять дві сестри: 57‑річна Секундіна Раутенберг, медсестра, і 45‑річна Адельгард Бенігк, вчителька. Наприкінці січня місто розпочало евакуацію, рятуючись від Червоної Армії. Сестри вирішили залишитися з найслабшими, які не могли виїхати: людьми похилого віку та жінками з дітьми.
Радянська армія увійшла до Кентшина вранці 27 січня. Сестер схопили, ув’язнили, били. Вони померли, коли їх тягнули за машиною вулицями міста.
Лідзбарк Вармінський
На початку лютого 1945 року в монастирі проживало близько 25 сестер св.Катерини, які прийняли групу з понад 100 біженців — переважно жінок і дітей. 2 лютого група офіцерів та солдатів Червоної Армії увірвалася до монастиря, щоб облаштувати тимчасове житло. Після обіду п’яні солдати почали ганятися за черницями. Під час бійки були застрелені 62‑річна с.Анічета Скібовська, місцева медсестра, і 58‑річна Гебгарда Шретер, яка стала навколішки біля вмираючої жінки і почала молитися. Також була вбита настоятелька дому, 64‑річна с.Сабінелла Ангрік, яка всіма силами намагалася захистити молодших сестер від зґвалтування. Вбивши сестер, червоноармійці покинули трапезну. В окупованому монастирі почалися оргії.
Орнета
Червона Армія увійшла до міста 15 лютого 1945 року. Після евакуації в туберкульозній лікарні залишилася група з близько 70 пацієнтів, занадто слабких для втечі. З ними залишилося кілька сестер-катажинок. Усі разом сховалися в підвалі, сподіваючись урятуватися, — але даремно. Коли радянські солдати увійшли до лікарні, там почалися побиття, ґвалтування, стрілянина. Три сестри самі були лежачими хворими: 40‑річна Бона Пестка, 26‑річна Гунхільда Штеффен і 30‑річна Роланда Абрахам. Лежачі були багатократно зґвалтовані й побиті до невпізнаваності; внаслідок ґвалту і тяжких побоїв вони довго помирали, без жодної медичної чи будь-якої іншої опіки: с.Бона померла 1 травня, с.Гунхільда — 30 травня, а с.Роланда — 25 червня 1945 року.
Гданськ
Після того, як радянські війська окупували Гданськ наприкінці березня 1945 року, почалися вбивства, грабежі та ґвалтування місцевого населення. Сестри-катажинки, які опинилися в місті після примусової евакуації з материнського Дома в Браневі, також стали жертвами нападу. 58‑річна с.Харитина Фаль, вчителька, Генеральна вікарія згромадження, всіма силами намагалася захистити молодших сестер від зґвалтування. Її жахливо побили. Вона померла після кількох днів страждань 5 червня 1945 року.
Піла
25 листопада 1945 року там загинула с.Ксаверія Роведдер. Їй було 63 роки. Вона була вчителькою і медсестрою. Свій монастир мусила покинути через прихід радянської влади, кілька місяців провела в Ольштині, де зазнала переслідувань і принижень. Наприкінці листопада опинилася серед біженців у поїзді, де на станції в Ілаві її дуже жорстоко побив радянський солдат, який намагався її зґвалтувати. Поїзд рушив, і побита сестра дісталася Піли. Перед смертю вона молилася за свого мучителя.
Жертв набагато більше
14 березня 2024 року Папа Франциск затвердив декрет про мученицьку смерть сестри М.Кшиштофи Кломфасс та її 14 супутниць. Вони загинули, бо були вірні своєму покликанню і людям, яким служили. Залишилися свідчення їхнього мучеництва — і того, що багато з них простили своїх убивць і молилися за них.
Це були звичайні жінки й дівчата з вармінських родин — селянських, рибальських, з міської інтелігенції, — каже постулаторка процесу с.Люція Яворська. Коли Червона Армія наближалася, від неї намагалися втікати; всі знали, як радянські солдати поводяться з жінками: їм усе було дозволено, вони ж переможці. А тим більше коли йшлося про богопосвячених жінок, адже нищення віри й Церкви було вписане в діяльність Червоної Армії. Солдати не тільки грабували храми — вони їх профанували, вбирали коней у літургійні шати, влаштовували блюзнірські «процесії». З усього вагону, яким їхало повно людей, напали тільки на с.Ксаверію: «о, монашка!»
Звісно, що з усіх жінок, яких забили і заґвалтували червоноармійці, катажинки постраждали не «найбільше», і серед мирянок теж є чимало жертовних мучениць. У Вармінській архідієцезії відкрито кілька беатифікаційних процесів і щодо таких жінок. Зрештою, зі 102 загиблих сестер на вівтар винесуть тільки 15 — насамперед тому, що для процесу необхідно мати конкретні свідчення, докази мучеництва і християнської любові з боку загиблих. Тобто потрібно декілька свідчень, а не лише окремі розповіді про чиюсь загибель, як це, на жаль, часто залишається стосовно різних численних жертв. Збирати свідчення про загибель співсестер дала розпорядження Генеральна настоятелька згромадження мати Леоніс Собіш — аж у 1970‑х роках і в середовищі тих сестер, хто виїхав до Англії, Данії, ФРН… На підконтрольних Радянському Союзові землях переслідування Церкви продовжилися, й там мови не було про збір свідчень щодо мученицької смерті сестер, убитих червоноармійцями.
Повернені з забуття
Пам’ять про них була мовчазною, каже с.Яворська. На могили загиблих сестер носили квіти, але не прохоплювалися навіть словом про їхню долю. Молодші сестри, які вступали до згромадження в повоєнні роки, не знали буквально нічого. На Заході сестри шукали свідків і записували розповіді; але ця інформація не діставалася Польщі.
Ситуація змінилася тільки після Апостольського листа Йоана Павла II «Tertio millennio adveniente» від 1994 року, в якому Папа Войтила закликав ушановувати пам’ять мучеників ХХ століття. Тоді згромадження вирішило вдатися до конкретних кроків. Розшукували поховання загиблих сестер, записували свідчення. Процес, відкритий на дієцезіяльному рівні у 2004 році, був закритий вже у 2006‑му. Зібрана документація виявилася достатньо багатою — хоч і не для всіх сестер, яких згромадження бачило як кандидаток на прославу, відзначає сестра-постулаторка.
Трудність у ході процесу була пов’язана не так із браком свідків чи свідчень, як із браком культу, який вимагається для беатифікації. Адже, зі зрозумілих причин, смерть цих сестер була замовчувана, а їхні гроби — переважно невідомі. Культ цих мучениць потрібно розвивати, зокрема в їхніх рідних парафіях, бо вони всі різного походження. А в Браневі постане санктуарій, присвячений усім 15‑ти загиблим сестрам.
фінансово.
Щиро дякуємо!
