Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
– Пробач, але у нас має бути діалог – говорив священик з екрану, звертаючись до статуї Ісуса в храмі. – Якщо Ти відмовляєшся відповісти на мої найпростіші запитання чи хоча б допомогти мені зрозуміти через що я став Тобі неугодний, то що з нами буде? Як мені це виправити? Як мені виправити нас? – вів він далі – Хіба Ти не розумієш, що відштовхуєш мене? Я люблю Тебе, поважаю, шаную Тебе з такою ж силою, як і в той перший день, коли я прийняв Тебе. Але якщо Ти не можеш бути тут зі мною, якщо Ти не розмовляєш зі мною, якщо Ти не хочеш бути зі мною в цьому випробуванні, то мені залишається тільки піти…. Мені жаль, пробач мене, – додає він, залишаючи храм.
Як я його розумію, цього священика, подумалось мені під час недавнього перегляду фільму. Усі мої молитви також марні, а проблеми моєї сім’ї зовсім не цікавлять Бога. На фоні усіх масштабних подій, катаклізмів, що відбуваються у світі, я також, як той священик з фільму, запитувала і не знаходила відповіді на свої «найпростіші» запитання і мені здавалось, що між Богом та людиною не може бути діалогу, лише монолог, який залишається без відповіді. То був нелегкий для мене час випробувань аж до тієї ночі, коли мені стало все зрозуміло.
Оголошення про ніч чування у Санктуарії Ісуса Назарянського в Браїлові я побачила випадково, майже в останній день перед початком, розповіла подругам на роботі. Сказала, що напевно поїду з чоловіком, бо ще ніколи там не була. Вони попросилися зі мною. Приїхали ми пізно ввечері, бо мали робочу суботу, але на Службу Божу встигли. Обидві мої подруги уперше були на Службі Божій в католицькому храмі і крім того чи не вперше за останніх кілька років взагалі в храмі під час Служби Божої. Але я бачила з якою старанністю вони повторювали усі слова молитов, підспівували і з якою вірою ставали на коліна. Напевно, все своє життя вони вірили, що Бог існує, а під час тих молитов вони відчували, що Він існує і у їхніх серцях.
Після Служби в храмі всіх попросили вийти на вулицю. Стояла тиха і темна ніч. Двері храму були зачинені. Як раптом заграла похмура музика і вийшла молодь зі смолоскипами, а за ними – дівчина у чорному плащі з низько насунутим на очі каптуром, від якої відходили чорні стрічки. Інші дівчата почали обмотувати усіх тими чорними стрічками і священик прокоментував, що так нас обгортає зло, заплутуючи в свої сіті. І раптом двері відчинились, і з світла, що лилось з храму, винесли ікону Ісуса, очі якого були підняті вгору. І в усіх захопило дух, бо це було так схоже на диво, що здавалось ось Він зараз зійде до нас живий, і буде ось тут, просто поряд на відстані простягнутої руки. А потім з храму вийшов хлопець, одягнутий як Ісус і почав ножицями розрізати пута, і знову було чути голос священика, який нагадував, що тільки Господь може звільнити нас від зла, тільки Він може скинути чорні пута. І мені стало легше, мені здалось, ніби я несла до цього браїлівського храму непосильний тягар, а потім просто там перед входом нарешті його скинула. Я посміхнулась і побачила, як щасливо посміхаються мої подруги, мій чоловік, як посміхаються люди навкруги, немов би насправді їх щойно звільнили з пут неволі. Немов би їхня віра спала і прокинулась, то були якісь надзвичайні відчуття.
Потім була хресна дорога вулицями міста. Ми проходили з подругами, взявшись за руки, дорогою страждань Христа, сльози безустанно котились у нас з очей і танули, разом з слізьми зникали наші страхи, переживання і усі негаразди. На душі стало так легко , бо я раптом отримала відповіді на усі свої запитання, на усі свої прохання до Бога. Я раптом почула і зрозуміла, що Він хотів мені сказати, і це був уже діалог. Це була розмова, якої я так просила і в яку майже вже не вірила.
І в ту ніч я зрозуміла одну важливу річ. Мабуть, хоча б раз в житті нам здається, що Господь не чує нас, не вислуховує, не відповідає нам, хоча б раз у житті ми відчуваємо себе у темряві покинутими і забутими в неймовірній тиші. Хіба хоча б раз ми не думаємо, як той священик з фільму? І може нам навіть не спадає на думку, що аби нас вислухати, Богу потрібно не тільки якесь особливе місце, але й особливий час, не перевантажений іншими повсякденними справами. Місце і час, де є тільки Він і я, де я насправді можу його почути і зрозуміти. Для мене таким місцем став Браїлівський храм, а таким часом – особлива нічна Служба. Я дякую Богу за ті хвилини, коли Він дав мені зрозуміти, що я не сама і ніколи не залишалась наодинці. І звичайно я хочу подякувати організаторам нічного чування і зокрема отцю Павлу Каліновському за таке прекрасне свято, на яке я обов’язково приїду наступного року в Санктуарій Ісуса Назарянського в Браїлові.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
