Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Люблю Святвечір та Різдво. Люблю ялинку з вогниками та подарунки. Люблю родинний затишок біля вігілійного столу. Люблю кульмінацію цього вечору – Різдвяну Вігілію і відчуття того,що народився Цар Всесвіту.
Тут, у Західній Польщі та Східній Німеччині, існує якийсь дивний феномен «Різдва, що затирається» – вже після задушних днів світять ліхтарики на ялинках і реклама в телебаченні кричить про знижки та промоції на подарунки, на різдвяні закупи, на різні дрібниці,які можуть прикрасити свято. І ті знижки усюди: від скатертин та новорічних прикрас до дитячих іграшок та апельсин.
Для мене,як для господині дому, цього року все вперше: і те купити, й ще інше не забути. Також фіранки змінити перед святами, і подбати про одяг для себе і чоловіка на Вігілію (бо ж їдемо у гості),і купити всі продукти, потрібні для меню (бо ж близько 20-ти гостей приїдуть до нас наступного дня). І я не раз собі думаю: «Як тільки мама моя це все встигала завжди, якщо я постійно працювала і допомогти суттєво не було часу».
І серед всього цього гамору я сильно відчувала потребу посповідатися. Протягом Адвенту під час проповідей священики закликали «поєднатись із Христом», а в конфесіоналі ніхто не сидів. Щоб посповідатись, я їздила в іншу парафію, оскільки дізналась, що там спеціально прибудуть священики для передріздвяної сповіді. Часто чую, як мої знайомі кажуть, що їм бракувало ще кілька хвилин, щоб вилити все, що було на душі, але священик вже дав розгрішення.
Порівнюючи зі своїм рідним містом, я бачу, що тут значно рідше можна побачити священиків в конфесіоналі. І, як на мене, саме тут починається криза: в серцях, які хочуть отримати Христа, але не мають можливості.
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
