Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Люблю цвинтарі. Старі чи нові, в місті чи на селі, взимку чи восени — різниці немає. Коли потребую побути на самоті, помолитися, зібратися з думками або просто подихати свіжим повітр’ям, часто вирушаю на цвинтар. До якого би міста чи країни не приїхав, намагаюся відвідати місцевий цвинтар, беру з собою фотоапарат, бо всюди знайду щось цікаве. Стару могилу, павутиння, листя на могилі…
Цвинтар є особливим місцем. Таємнича атмосфера сприяє тому, що в серці наступає спокій та тиша. Спів птахів, вузенькі доріжки, покриті мохом гроби, фотографії, роки життя, іноді коротка біографія, декілька слів або вірш…Цвинтар є специфічним місцем. Місцем зустрічі двох протилежних світів, де старі гроби сусідують з новими. Коли читаю імена людей, роки життя, починаю роздумувати про своє власне життя, про людей, таких самих як я, які померли століття тому або зовсім недавно. А ще цвинтарі примушують мене усвідомлювати факт, що одного дня я помру, а потім мене понесуть та поховають. Такі думки з’являються не дуже часто. Сучасне суспільство побудоване за таким принципом, що ми не зосереджуємося на смерті, не помічаємо її, вдаємо, що вона начебто не існує.
Кілька місяців тому я був на ігнатіанських реколекціях у Гречанах, що біля Хмельницького. Місцевий реколекційний дім відомий своїм особливим розташуванням, адже збудований посередині цвинтаря. Протягом восьми днів інтенсивної молитви, в перервах між розважаннями я виходив погуляти на тому цвинтарі, серед простеньких стародавніх могил з металевими хрестами та справжніми гробницями-мавзолеями понад два з половиною метра заввишки. Я не знаю, хто придумує такі гроби, чи це було останнє бажання людини ще за життя, щоби пам’ятник виглядав саме так, щоби була саме така фотографія, саме такий, а не інший напис, а, може, це фантазія близьких та знайомих небіжчика. На могильному камені окрім фотографії вони хотіли увіковічнити все, що було найважливіще для них, переказуючи у декількох словах увесь свій смуток та жаль з нагоди смерті близької людини.
Особливо мене вразив один напис на зворотній стороні надгробка п’ятдесятирічної жінки. Напис російською мовою, котрий складався усього з чотирьох слів. Але ці чотири слова віддзеркалювали увесь страх та песимізм людини, котра дивиться в жахливе обличчя смерті й бачить лише пустку. Для неї смерть — це кінець. На надгробку було написано: «Ну вот и всё…» Чи справді ось і все? Чи після смерті нічого немає? Останній подих, після котрого є лише невідома порожнеча, а радше нічого немає…
На єзуїтському гробівцю у Гдині я бачив зовсім інший напис: «Очікують Воскресіння…» Напис, сповнений надії, що смерть — це лише «брама», через котру ми мусимо пройти, щоби зустрітися з Богом. Останній крок, останній стрибок нашої віри. Заплющити очі, зробити останній подих та скочити в обійми милосердного Господа. Смерть — це «не всё», це лише початок…
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
