Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Вчора повернулася з наукової конференції, яка, в рамах Тижня молитов за єдність християн, відбулася в Люблінському католицькому університеті. Симпозіум було присвячено ситуації християн на Близькому Сході, і проходив він під гаслом: «Вони постійно тривали в науці апостолів та в спільноті, на ламанні хліба й на молитвах» (Ді. 2, 42). Безперечно, було досить таки цікаво і надзвичайно живо. Але…
Під час слухання рефератів та обговорювання різних питань, зродилося кілька неординарних думок. Між іншим про те, що від єдності Церкви на Близькому Сході залежить єдність всього християнського світу. Адже сьогодні доля Церкви у Святій Землі стає свого роду віддзеркаленням ситуації перших християн. Сучасна спільнота на тих теренах переживає ті ж страждання і несправедливість, а водночас таку ж солідарність, яка була характерною для християнських спільнот 2000 років тому. Невеличка християнська меншина так, як і колись, сумує за справедливістю, свободою та безпекою. Ізраїльсько-Палестинський конфлікт, збройні сутички у Ливані чи часті терористичні акти змушують сповідників Христа покидати рідну землю, шукаючи притулку у не такій вже й прихильній Європі, або ж відважно проливати свою кров за Нього. І, здається, найпростіше – це айкати і ойкати, співчувати та бідкатися. Звісно, сидячи у зручному кріслі, з філіжанкою кави та тістечком. Тільки тим людям, у гарячих точках і у безвихідному становищі, зовсім вже не до наших наукових висновків та теорій. Мені навіть пригадалось, як свого часу одна моя знайома із організації Open Doors сказала мені, що переслідувані християни розуміють, що ми, прості смертні, не в змозі полегшити їхніх страждань. Однак, вони дуже просять нас про пам’ять та молитву.
І так, сидячи собі у м’якому кріслі і з філіжанкою кави, та, слухаючи – не слухаючи мудрих лекцій, я поволі почала робити іспит совісті. Адже, якщо чесно, я так і ніколи не помолилася за Асію Бібі, не прийняла причастя за жодного сучасного мученика віри, а коли чула про черговий спалах у Секторі Гази, то холодно перекладала платівку у магнітофоні. Ось така моя християнська свідомість і точнісінько така ж солідарність. А, все ж таки, це моя Церква! Чи я люблю свою Церкву?!
