Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Дуже зраділа, коли дізналася, що у 2011 році в Україні розпочнуться приготування до Євхаристійного Конгресу. Відразу з’явилося безліч мрій.
Між іншим про те, щоб у моїй парафії люди, врешті, навчилися не розмовляти у храмі і клякати перед виставленими Пресвятими Дарами. (Наші люди спершу розглядаються за вільною лавкою, щоб потім – не доведи, Боже – не стояти усю Службу). Хотілося б теж, щоб побожні жіночки перестали вголос «консекрувати» хліб і вино разом зі священиком, а також зрозуміли, що під час адорацій зовсім не обов’язково відмовляти усі літанії підряд і проказувати, щонайменше, кілька різних коронок.
Але найбільша моя мрія – це, щоб ті ж самі Пресвяті Дари були якомога частіше виставлені для поклоніння. Коли я навчалась у Польщі, то щодня бігала до університетської каплиці, щоб попросити про благословення, подякувати за зданий екзамен чи просто побути в тиші. Перед Ним. Разом із Ним. В Польщі майже в кожному другому храмі є каплиця з постійною адорацією, або принаймні раз в тиждень священики виставляють Пресвяті Дари для цілодобового поклоніння.
Відколи я повернулася додому, відчуваю великий голод. І, здається, коли б не місцевий монастир контемплятивних сестер, то я змушена була би чекати аж цілих 30 днів, щоб першої суботи місяця, ввечері, впродовж кількох годин побути з Богом наодинці. Або ж змушений був би чекати Бог?
Отака в мене приземна мрія. Тепер завжди, як дивлюсь на золоті, прикрашені квітами, дарохранительниці, потайки думаю: «От, якби її можна було відчинити!»
_________________________________________________________
УВАГА!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
