Цими днями в Італії побував єпископ Павло Гончарук, Ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії. Він приїхав, щоб взяти участь у «XVI Європейському тижні», який від 8 до 15 червня 2025 року відбувався в місті Палермо, що на Сицилії.
Це тиждень духовних, культурних і суспільно-політичних заходів, щоби відзначити християнське коріння Європи, а протягом останніх років один із круглих столів присвячений Україні. Цього року в дискусії на тему «Війна у серці Європи: вирішення та перспективи справедливого та тривалого миру» разом з єпископом з Харкова брали участь також Посли України, Польщі та Литви при Святому Престолі, отець Ярослав Кравєц, OP, настоятель вікаріату домініканців в Україні, та о. Маріуш Кравєц, SSP, настоятель провінції паулістів у Польщі та Україні.
По завершенні заходів у Палермо єпископ Павло прибув до Рима, де в середу, 18 червня, взяв участь у загальній аудієнції зі Святішим Отцем. Він також завітав до редакції Vatican News, де розповів у інтерв’ю про поточну ситуацію в Харкові та про виклики, які стоять перед душпастирями, зокрема ті, що пов’язані із супроводом військових.
—Преосвященний Владико, сьогодні Ви брали участь у загальній аудієнції з Папою Левом XIV, наприкінці якої він у своїх закликах згадав також про страждання України. Опісля Ви мали можливість коротко поспілкуватися з Папою. Що Ви йому сказали і які Ваші враження?
—Перше моє враження – відчуття миру і спокою тут, на цьому місці. Вже сама його [Папи] особа, його обличчя випромінює мир і спокій — дуже яскравий, такий, що передається іншим. І це справило перше позитивне враження, якось відбилося у моєму серці. Я привітав його і попросив його про благословення для мене, для священників, для монахинь, для дієцезії і для цілого українського народу. Він сказав: «Я благословляю». Тобто так, дуже коротенько, але дуже позитивний слід залишився в моєму серці.
—Владико, розкажіть, будь ласка, про поточну ситуацію в Харкові.
—Вже пішов четвертий рік війни. Сила обстрілів, які відбуваються не лише по Харкову, але й по всій Україні, дедалі більше зростає. Сотнями летять “шахеди”, які обстрілюють житлові будинки, де перебувають люди, які не думають, що загроза є настільки великою, та й, зрештою, не завжди встигають втекти в бомбосховища. Зараз дуже почастішали обстріли “шахедами”, а також балістикою. В прифронтових місцевостях дуже небезпечно через те, що прилітають керовані авіабомби: після влучання такої бомби глибина вирви становить до восьми метрів і тридцяти метрів у діаметрі. Якщо це був будинок, то не залишається ні будинку, ані тих, хто у ньому був.
[Росіяни] обстрілюють ігрові майданчики, де збираються діти, обстрілюють підприємства, ферми. Триває тотальне знищення всього, що рухається, всього, що побудували люди. Знищуються цілі села, цілі містечка; сам Харків теж дуже поранений. Хоча місцева влада швидко робить все для того, щоб прибирати, але дуже багато зруйнованих будинків.
Є дуже багато переселенців, людей, які втратили абсолютно все. Старші люди, які вкладали всі свої надбання і зусилля, будували дім протягом багатьох років життя, тепер мусять все залишити — або ж все втратили. Ця ріка страждання, ріка страшних людських історій не зупиняється, лише розширюється. Також зростають кладовища, на яких видно щораз більше українських прапорів, що свідчить про загиблих воїнів. Тобто великий біль, велике страждання, яке, як видається, не має кінця. Ми живемо в такій ситуації, де поруч ходять життя і смерть, де на одній вулиці вибух, а по другій вулиці ходять діти. Така дійсність.
—Стосовно мешканців Харкова, чи є якась тенденція стосовно того, чи виїжджають, чи все-таки залишаються сім’ї?
—Приблизно півтора місяці тому мер міста казав, що в Харкові з двох мільйонів сімсот, які були раніше, залишилися близько п’ятисот тисяч мешканців. Але тепер до них додалося ще близько п’ятисот тисяч переселенців. Тому загалом є близько мільйона. Ці цифри постійно змінюються, немає статичності. Якщо розбивають будинок, і він стає непридатним, то якщо сім’я не має десь іншого приміщення, де може поселитися, але десь є далека родина, то вони виїжджають. Також бізнеси: хтось пробував відкритись, знову перезапустити підприємство, але [вибухом] вибило всі шибки — і так знову й знову. Потрібні кошти на відновлення, а їх вже немає. Тоді вони виїжджають. Ми постійно, весь час під обстрілами. Сьогодні хтось має все, а вночі може все втратити. Якщо зміг врятувати своє життя, це вже дуже багато. Коли ж людина втрачає своїх близьких, втрачає здоров’я, то це також дуже важко. Хтось втрачає роботу — з цим важко, бо підприємства не працюють. Якщо хтось тримався в місті, бо була ще робота, коли її не стає, людина мусить виїжджати.
—В попередніх інтерв’ю ви розповідали про те, як Церква перебуває поруч з людьми і наскільки це важливо. Чи відбулися якісь зміни у душпастирстві у вашій дієцезії?
—У душпастирстві змінилося лише те, що зменшилась кількість парафій, бо вони зруйновані разом із цілими містами. Наприклад, місто Покровськ, де була парафія, сьогодні ще перебуває під контролем України, але його вже практично немає. Парафії немає, каплиця розбита, вже немає парафіян, і священник виїхав, тому що там постійно літають дрони. Загалом, священники залишаються на місцях, вони підтримують людей, відправляють Служби Божі, різні молебні; є можливість сповідатися, прийти порозмовляти або запросити священника до хворих. Душпастирської діяльності багато, але вона вже не відбувається у систематичний, спланований спосіб, як це було до війни. Тепер все спонтанно. Приїжджає, наприклад, до нас військовий, до якого приїхала його дівчина, і вони давно планували одружитися. Вони просять повінчати їх. Він має всього п’ять днів. Тому є тільки час на те, щоб перевірити інформацію про них, звідки вони походять, з якої парафії, ми проводимо кілька підготовчих зустрічей, і даємо благословення. Усвідомлюючи, що він може вже не повернутися.
Часто приходять військові, які просто просять про розмову, бо не витримують, бо у них дуже сильно страждає людяність. Військовий, який стоїть на захисті своєї Батьківщини, хоча й робить справу, яка випливає з любові — до ближніх, до своїх рідних, до країни, — хоча й виконує свій обов’язок, але те, що він мусить забирати життя, не минає безслідно. Це все одно як схопити посудину з кип’ятком, який має вихлюпнутися на іншого: я захистив людину, але руки в мене попечені. Військові з обпеченою людяністю приходять зі своїми духовними ранами, бо диявол сильно їх атакує, переконуючи, нібито вони мають бажання вбивати, хочуть це робити.
Це неправда. Ніхто з військових не хоче вбивати. Як народ, ми не хочемо вбивати. Однак ми маємо обов’язок захистити старших осіб немовлят, дітей, дівчат, хлопців, тому що ми знаємо, що з ними зроблять. І тому священники приділяють дуже багато часу спілкуванню з військовими, щоб їх духовно підтримати і сповідати.
Зараз також зменшилась кількість гуманітарної допомоги. Її надходить менше, а зберігати її небезпечно, тому що коли росіяни про це дізнаються, то відразу б’ють туди, щоб знищити. Вони роблять все, щоб зробити життя нестерпним, щоб люди сказали: “Все, годі!” Я не знаю до кінця, яка в них мета, але складається враження, що вони просто хочуть все і всіх знищити. І у цих умовах присутня Церква — священники, сестри-монахині, навколо яких збираються групи волонтерів. Так, є Карітас, вони більш організовані, навколо них гуртується більше людей. Але при парафіях є менш організовані об’єднання, і вони теж дуже ефективні.
Люди – це Церква. Ми не можемо казати, що Церква – це священники, це помилково. Церква, – це всі ми, охрещені, ми є Церквою, і вона сьогодні стоїть на захисті Батьківщини. Церква — у наших військових, у волонтерах, у лікарях. Церква — у парафіях і на вулицях. Церква присутня у людях.
—Щодо священників, Ви як єпископ маєте завдання дбати про добробут, про духовний стан священників. Чи вам вистачає на це часу?
—Моїм завданням є підтримати священників. Для цього ми проводимо різні навчання, які допомагають зрозуміти те, що відбувається з людиною, як війна і втома впливають на її фізіологію та психіку. Коли священник обізнаний з тим, що з ним відбувається, коли він розуміє, що повинен робити, а чим не має перейматися, тоді він має ресурс вистояти під час удару. Для цього діє школа капеланського служіння, проводяться різні навчання та курси для священників.
Ми також говоримо про вигорання і як його не допустити, про те, що відбувається з військовими, чому вони реагують так, а не інакше. Це допомагає бути свідомими, дивитися в обличчя проблемі, бо ніщо так не руйнує людину, як намагання не бачити проблему. Тому присутність — це одне з моїх головних завдань. Я приїжджаю до священників, щоб поспілкуватися, помолитися, побути на Службі Божій. Досить часто вони навіть не знають, коли я приїду, щоб зайвий раз не хвилювалися. Ми обідаємо разом, виходимо на прогулянку. Я бачу, як справи у священника; він розповідає, що йому болить.
—Тобто, попри те, що Ви маєте багато справ, це є один з Ваших пріоритетів?
—Це мій перший пріоритет, тому що священники є моїми найближчими співпрацівниками. Бо якщо священник падає, він не може надавати допомогу людям, як раніше. Священник приймає на себе дуже сильний удар, і він не завжди має з ким поділитися: наприклад, він не може поділитися з тими, хто за кордоном, тому що вони не розуміють. Тобто ми розуміємо тягар одне одного, і тому найефективніше ми можемо допомогти один одному. Звісно, моє завдання також бути поруч і з монахами та монахинями, з військовими, з мирянами… Не можна ділити, кому потрібно більше уваги: ти просто робиш те, що необхідно.
—Владико, Ви багато спілкуєтеся, як ви вже самі сказали, із військовими, з їхніми родинами. Можливо, пам’ятаєте якусь розмову, яка Вас або вразила, або надихнула?
—Я дякую Богові за наших воїнів, за наших хлопців і дівчат, бо дуже багато жінок воює. Тепер я не можу приїжджати на саму позицію — через реально величезний рій дронів, які постійно літають. Тому, коли вони приїздять наа відпочинок на пару днів, я можу їх відвідати. І те, що мене насправді захоплює, це те, що вони багато говорять про те, як втомилися, як їм важко. Але потім, немовби в одну мить щось перемикається і вони кажуть: “Але хто ж, як не ми?”. І цими словами “Хто ж, як не ми” все сказано: вони розуміють, що можуть загинути, що багатьох їхніх побратимів уже немає.
Я ніколи не запитую: “Де той твій побратим?”, тому що може бути, що його вже немає. Коли вони просять помолитися — я просто молюся, навіть не питаю, чи за живого, чи померлого, тому що це їх дуже болить. Це – рана. І наші воїни – це дуже сильні люди, бо людина сильна любов’ю, тобто жертовністю. Вони жертвують також і частинкою своєї людяності, вони втрачають її, бо Бог не створив людину, щоби вбивати. І коли людина вбиває іншу людину, це залишає на ній печать. Такою є ціна за мою свободу, це ціна за те, що я не маю такої печаті на своїй душі. Це — ціна того, що хтось може народжувати, ростити дітей; ціна того, що хтось із хворих, прикутих до ліжка, може отримати допомогу. Це дуже велика ціна свободи і того, що ми можемо жити. Тому ми дуже цінуємо наших військових, молимося за них, за полонених і за тих, хто втратив своїх близьких – багато родин, багато дітей, багато сиріт.
Нещодавно я бачив відео, як на випускних балах дівчата танцюють вальс із кітелем свого батька, який загинув на фронті. Це дуже зворушливо. Це великий біль і великі страждання. Але у цьому всьому ми бачимо також сліди Божої любові, Божої присутності й доброти — і йдемо вперед.
фінансово.
Щиро дякуємо!
