Свято Богоявлення

6 січня католицький світ святкує Епіфанію – з грецької «явлення», «об’явлення». Бог об’являється людям, а особливо тим, які досі Його не знали – язичницьким народам.

До Христа Ізраїль був особливим народом, єдиним з усіх народів землі, якому Бог найповніше відкрився, єдиним народом, що сповідував монотеїстичну віру. Проте вже багато століть перед Христом пророки говорили про майбутнє навернення поганських народів, вони були переконані, що віра і пізнання живого Бога не є прерогативою одного народу, що з часом усі люди, за посередництвом Ізраїлю, відкриють справжнього Бога.

Бог об’явив Себе одному-єдиному народові, щоб потім через нього показати свою любов усім людям. Це про цю перспективу говорить Ісая в Слові Божому, що читають сьогодні під час Літургії (1-ше читання): «Народи йдуть до Твого світла, царі до сяйва Твого блиску». В іншому місці Ісая заповідає день, коли всі народи поспішать на святу гору Сіон, до Храму у Єрусалимі, щоб слухати слова Господнього (Іс 2,2-4). Божа хвала мала таким чином осяяти всі народи землі.

Вже на початку 1 ст., в епоху земного життя Христа, було багато людей в Римській імперії, які, не будучи євреями, симпатизували вірі вибраного народу, вшановували одного-єдиного невидимого Бога, так відмінного від усіх богів язичницьких пантеонів. Євреї називали цих людей прозелітами. Вони згадуються в євангеліях. Наприклад, сотник, котрий просив Ісуса про свого хворого слугу. Євангеліє згадує, що він був прихильний юдеям і навіть за свої кошти спорудив у Капернаумі синагогу. Діяння Апостолів говорять про певного Корнилія із Кесарії, котрий виділявся своєю побожністю, богобоязливістю і «завжди Богові молився». Але такі приклади не були чисельними, навернення неєвреїв на юдаїзм не було масовим явищем. Стародавні пророцтва про Бога Ізраїлю, котрий стане світлом для поганських народів, все ще очікували свого сповнення. Лише з приходом Христа віра Ізраїлю могла передатись іншим народам.

Свято Богоявлення нагадує нам, що християнство за своєю природою є місійним, його не можна обмежити рамками одного народу і однієї культури. Звичайно, Ісус прийшов на світ у лоні Ізраїлю. Його Мати, Св. Йосиф, Йоан Хреститель, його перші учні – всі були євреями. Більшість перших християн теж походили із цього народу. Першим серйозним викликом новій вірі були не переслідування, як це прийнято вважати, а внутрішньохристиянська дискусія довкола питання: чи слід, щоб стати християнином, спочатку стати євреєм, тобто пройти обрізання, почати святкувати суботу і т.д. Коли читаємо Новий Завіт, особливо Діяння чи Послання Св. Павла, здаємо собі справу з гостроти цієї дискусії. Молода Церква, керована Духом Святим, зробила свій вибір. Як не раз повторював апостол Павло, у Христі зникають будь-які бар’єри між греками і євреями, між народом Старого Завіту і поганами. Християнська віра є католицькою у першому значенні цього слова. Тим не менше християни бережливо зберігають спадок, який отримали від Ізраїлю. Не може бути інакше, бо Послання до Ефесян наголошує: «погани мають доступ до тої самої спадщини, і вони члени того самого тіла й мають участь у тій самій обітниці…» (2-ге читання), обітниці, що колись була обітницею тільки Ізраїлю.

Поклін волхвів, поза своїм першим значенням об’явлення Христа поганським народам, містить теж дещо інший, завжди актуальний сенс, а саме – вказує на наше ставлення до Старого Завіту і до традиції Ізраїлю. Цікавим є факт: щоб знайти Дитя, волхви мусили пройти через Єрусалим, але після того, як привітали малого Ісуса, «пустились іншою дорогою у край свій». Звичайно, ця деталь пояснюється інтригою, зв’язаною з лихими задумами царя Ірода. Але теж, незалежно від цієї політичної інтриги, бачимо, що це Бог керує їхніми кроками: зірка веде їх спочатку у Вифлеєм через Єрусалим, а потім уві сні Бог наказує їх вернутися іншою дорогою. Ця незначна деталь зростає до розмірів символу: не можна бути християнином, ігноруючи традицію Ізраїлю; щоб знайти Христа, слід обов’язково пройти через Єрусалим. Але пізніше, коли ми вже зустріли Христа, відкривається багато інших стежок. Час, коли скарб віри був «на зберіганні» у одного єдиного народу, вже минув, а світло Христа не знає кордонів.

І ще одна думка, на яку приводять роздуми над сьогоднішнім Євангелієм. У факті, що три волхви прийшли поклонитись Ісусові, маємо збіг двох обставин. По-перше, вони одержали одкровення, мали знак: зірку. Бог ніколи не залишає людину без знаку, який веде до Нього. Це Бог завжди робить перший крок до людини і через різноманіття знаків надихає її до постійних пошуків свого Творця. Цю випереджуючу любов Бога ми називаємо ласкою, благодаттю. Це про неї говорить Св. Павло (2-ге літургійне читання): про спасенну Божу ласку, яку Він дав для розуміння Христових тайн.

Однак, самого знаку від Бога замало. Волхви ніколи не знайшли б Дитя, якби не вирушили в дорогу, якби не дозволили Богові за допомогою зірки вести себе в незнану й далеку країну, якби не погодилися взяти на себе важкий труд подорожі. Вони пережили прекрасний момент Епіфанії, зустрічі з Ісусом, бо, з однієї сторони, Бог дав їм знак, а з другої, вони самі шукали Бога. Наша віра, а в перспективі – наше спасіння і життя, що Бог дає нам, – це завжди зустрічний рух: людини до Бога і Бога до людини. Помиляється той, хто каже: “моя віра є результатом мого вільного вибору”; насправді ж благодать віри завжди передує нашому рішенню. Але теж віра є вільною відповіддю людини на Божий заклик, і в питанні спасіння багато залежить від самої людини, від того, як вона співпрацює з Божою благодаттю. У свято Богоявлення чіткіше, ніж будь-коли, здаємо собі справу з місійного характеру нашого християнського покликання, а приклад волхвів спонукає нас шукати дороговказів, які найвірнішою, хоч і нелегкою стежкою, вестимуть нас до Христа.