«Спогадай увесь той шлях, що ним водив тебе Господь, Бог твій, за цих сорок років у пустині, щоб упокорити тебе, щоб випробувати тебе, щоб довідатися, що в твоєму серці, чи додержуватимеш заповіді його, чи ні. Він упокоряв тебе, морив тебе голодом та годував манною, про яку не знав ні ти, ні твої батьки; щоб ти пізнав, що не тільки хлібом живе людина, але всім, що виходить з уст Господніх, може жити людина» (Втор. 8, 2-3).
Сорок років – це майже два покоління. Чи час і зусилля тоді, понад три тисячі років тому, сприймалися інакше? Напевно якось інакше. Людське життя було коротше, але з іншого боку все відбувалося повільніше. Кочове життя було однотонне та важке. А праця? Адже ці люди могли розраховувати виключно на власні сили. Не було ані технічних засобів, ані міжнародної допомоги, а умови життя такі, які нам, поколінню любителів комфорту, навіть не снилися. А однак і в таких умовах можна жити. Нацистські та радянські концтабори теж можна було якось пережити. Небагато тих, хто пережив, але їм вдалося. Тоді виявлялося, як мало треба для того, щоб жити. Вистачав огидний табірний хліб і тарілка чогось, що називали супом. Але крім цього мала бути ще й надія на виживання, мала бути віра. Добре, якщо поруч була інша людина, яка виявлялася людиною. Так, але чи то було життя? Таки було і люди міцно за нього трималися. Може і нам, слабакам, треба в пустелю – яку-небудь. У складні і небезпечні умови життя. Туди, де людина не має вигоди ані навіть найнеобхідніших речей. Тоді бо можна зрозуміти, що глибина людяності інша, ніж ми думали, віра стає важливішою від хліба, а інша людина – Божим даром.
о. Томаш Горак, wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
