Коментарі

Прогумована віра

03 Березня 2013, 12:33 1849
які очікування люди пов’язують із новим Папою

Рішення Папи залишити престол заново розбудило «демонів часу», які підживлюються тезою про Церкву, яка постійно реформується (semper reformanda). Тому я без особливого подиву читаю результати соціологічних опитувань, які намагаються з’ясувати, які очікування люди пов’язують із новим Папою.

Наприклад, французи очікують, що новий понтифік буде більш ліберальним – тобто «перегляне позиції Церкви стосовно целібату, презервативів і жіночого священства». Такі результати опублікувало видання «Le Parisien-Aujourd’hui en France».

Але «французи» – звучить гучно. На анкети відповіли всього 1069 осіб. Із цієї репрезентативної групи всього (або «аж») 43% хотіли б, аби новий Папа був подібний не так до Бенедикта XVI, як до Йоана Павла ІІ. Теоретично (і логічно) половина французів, таким чином, має відпасти від ліберальної статистики. Про це свідчить хоч би факт, що мало хто згадує Йоана Павла ІІ, не забувши тут-таки дорікнути йому за надмірний моральний консерватизм. Одначе…

Кшиштоф Блажица

По-перше:

Немов постріл із гумки, повернулася в останньому питанні шкурна «есхатологія занепокоєності», для якої вся еклезіологія зводиться до широко трактованої сексології (запобігання зачаттям, целібат, зачаття в пробірці та, на жаль, аборти): 86% респондентів вважають, що Церква зобов’язана дозволити використання презервативів (от уже їх ця тема заїла…).

Сексуальні фантазії, які не дають спати декому, не нові; однак у зв’язку з цим самим опитуванням саме в них криється дивна деталь і загадка: як з’ясовується, із тих 86%, хто сповідує віру у презервативи, 67% самі себе називають «практикуючими» (очевидно, слід розуміти, що вони практикують релігійні практики). Звідси питання: куди зникли ще 17% із 86% «революціонерів гумки»?

Мені думається, що втрачена ланка – це група тих, хто ніяк не залучений у життя Церкви, але тим не менше має гострий свербіж її реформувати. Якщо перекласти це житейською мовою, вийде приблизно так: «Я з тобою не дружу, у твій дім не заходжу, але змушу тебе його перебудувати».

По-друге:

Приспів «Церква зобов’язана дозволити…» дає поживу для роздумів. Якщо вона «зобов’язана», то це означає,  що навіть для тих символічних «17%» Церква має значення. А якщо голос Церкви такий важливий (інакше я просто не бачу причин, чому це вона «повинна»), то це означає, що теоретично ті самі 17% із голосом Церкви рахуються. Таємницею ж залишається те, чому цієї уваги до голосу Церкви немає «тут і тепер», оскільки цей самий голос дедалі частіше обривають або заглушують. А якщо пан Ікс і мадам Ігрек уже вирішили з ним не рахуватися, то навіщо їм у такому разі «дозвіл» Церкви?!

Вся ця суєта і сум’яття довкола вимог різноманітних і численних груп стосовно Церкви не так абсурдні, як справляють враження, що ми маємо справу з широко зрозумілою інфантилізацією суспільства – синдромом істеричної дитини, яка знову й знову пересичується своїм «нещасним даром свободи».

Перепрошую за те, що я зараз скажу, але якщо чоловік обирає презерватив, а жінка таблетку, – який стосунок це має до Церкви? Це їхній особистий вибір, особиста відповідальність, і ніхто їм цього не заборонить – ані Папа, ні єпископ, ні настоятель парафії, ані навіть сусідка в модному махровому береті. Не схвалить – так. Але навіщо носитися з інтимними питаннями, як із писаною торбою?

Однак якщо їхній вибір, їхня свобода, їхня відповідальність скерують їх до Церкви, якщо вони захочуть свідомо обрати для себе буття в Церкві, то, принаймні, нехай спробують прийняти розумом (адже віра не без-умна), чому Церква навчає саме так, а не інакше. А потім, в абсолютній свободі, або приймуть це, або відкинуть.

Скажу ще жорсткіше: якщо відкинуть – доброї дороги. Абстрактне поняття Церкви не плакатиме над їхнім вибором. Плакатиму конкретний я, якщо йдеться про близьких мені людей, плакатиме настоятель тієї парафії, в якій ті люди були. Але це не буде «проблемою Церкви», як про це галасують на кожному розі ЗМІ, що коментують «кризу Церкви». Це буде проблема тих, хто пішов. Тих, хто зробив конкретний вибір – нехай навіть вони самі жодної проблеми не бачать.

Абстрактне поняття Церкви не стане їх проклинати, не бажатиме їм зла. Але якщо ці люди самі вирішили покинути Церкву, то нехай будуть чесні до кінця – і залишать Церкву у спокої. Нехай не дістають своїми прискіпуваннями тих, хто живе Тайною Церкви, бо хоче жити саме так. Нехай не лізуть зі своїми порадами з перебудови дому, в якому самі не живуть і жити не збираються. Нехай вони живуть своїм власним життям і дадуть спокій – собі на іншим.

А що, якщо, попри всі «сміливі» заяви на «остаточні рішення», вони не можуть по-справжньому жити без Церкви? Може, саме існування Церкви їх провокує? Може, цілий сенс їхнього життя в тому, щоб підгодовувати своє его гострінням зубів об Церкву? Але ж можна це робити делікатніше. Можна пити материнське молоко. Пізнавати. Вчитися робити добро…

Можна. Щоправда, треба захотіти.

Кшиштоф Блажица, wiara.pl

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: