Благословенний Господь, моя скеля, що руки мої Він навчає до бою, пальці мої до війни!
Сьогодні, коли на Донбасі проливають кров кращі сини України, коли йде війна з російськими окупантами і терористами, війна з сильним, підступним та брехливим ворогом, ці слова, що приписуються царю Давиду, зараз актуальні як ніколи. Звісно, ближнього треба любити, а ворогів прощати, але коли цей ближній лізе до тебе в хату з автоматом і зенітними ракетами, треба взяти шаблю, настучати йому по голові, а коли він заспокоїться – можна сміло любити й прощати його далі. А ще варто пригадати слова президента Сполучених Штатів Америки Томаса Джефферсона – дерево свободи слід поливати кров'ю тиранів і патріотів. Якими би вичурними і пафосними не здавались ці слова, але це правда. Свободу починаєш цінити лише тоді коли виборов в з мечем в руках. Мало який справжній народ зміг оминути цей урок.
Англійці в свій мусили об’єднатись проти вікінгів, французи, як і ірландці – проти англійців, іспанці проти арабів, німці проти угорців, а фінни, поляки, естонці і ще багато хто у 20 столітті – проти росіян. Проходимо це і ми – ті хто взимку стояв на Майдані, і ті хто в лавах внутрішніх військ намагався їх розігнати, зараз пліч о пліч стоять під Луганськом і Донецьком проти путінських бандитів, а мешканці Києва і Харкова, Одеси і Львова, російськомовні і україномовні, католики, православні і протестанти з рівною насолодою співають просту, але геніальну пісню
І в той час коли Україна зі зброєю в руках відстоює свою свободу, варто було б згадати що вояки наших Збройних Сил, Нацгвардії, прикордонних військ і добровольчих батальйонів – далеко не перші хто виступав на захист нашої державності. До них були партизани УПА, Січові Стрільці, запорізькі козаки, вояки Галицько-Волинської держави і Київської Русі. Сотні поколінь, завдяки яким ми існуємо і маємо що захищати.
Початком нашої України можна вважати Галицько-Волинське князівство. Справа в тому що Київську Русь, величезну державу від Києва до Новгорода і від Рязані до Перемишля, правильніше було б назвати колискою майбутніх України, Білорусії й Росії. Київ і Новгород, Псков і Полоцьк, Суздаль і Чернігів, наш Галич і російський Галич, Володимир Волинській і Володимир на Клязьмі, Переяслав біля Києва і Переяслав Заліський – усі ці міста, древні і горді, в рівній мірі були стовпами цієї імперії. А потім вона розпалась, і з уламків її виросли українці, білоруси і росіяни, народи з спільним походженням але дивовижно несхожими характерами. В історії таке буває – велика імперія розпадається, і на її руїнах виростають нові нації і нові держави. Так в свій час розпалась держава Карла Великого, і на її руїнах постали Франція, Німеччина і Італія – такі несхожі країни і народи, але тим не менше з спільним коренем. І головне – корінь цей не заважав їм відчайдушною воювати один проти одного на протязі історії. В принципі, таке буває і в житті: сусіди по гуртожитку чи комуналці роз’їжджаються по власних квартирах, забувають один одного і лише старі фотографії нагадують про спільне минуле людей, які давно стали чужі один для одного. Та й під спільним дахом ідилії не було: сусіди сваряться за місце на кухні, а володимирський князь Андрій Боголюбський в 12 столітті пограбував і спалив Київ разом з мешканцями, та ще й ікону старовинну вивіз, і тепер росіяни пишаються Володимирською іконою Божої матері, не афішуючи що вона забрана з Києва, а Андрій Боголюбський – святий Російської Православної церкви.
Як би там не було, монгольська навала кінець старому укладу життя в Київські Русі – з княжими міжусобицями і в’ялими набігами кочовиків, з безкінечними кордонами що простяглись від моря до моря. Монголи пройшли по землям Русі від Рязані до Перемишля, зрівнявши з землею майже усі її міста. Врятувались одиниці – Новгород і Смоленськ, до який Батий не дійшов, а також Кременець і Холм, які вистояли. І ось, новгородський князь Олександр Невський і володар Холма Данило Галицький почали на цих уламках будувати свої держави, з яких пізніше виростуть Росія і Україна. Олександр Невський зрозумів що за допомогою татар можна зміцнити свою владу, позбутись конкурентів в особі старших братів і приборкати землі які не хочуть визнавати твою владу. Так він і зробив – поклонився ханові, і незважаючи на те що батька його, князя Ярослава Всеволодовича, в Орді отруїли, назвався прийомним сином великого хана і зберігав лояльність до татар все життя. В історію він увійшов як творець московського князівства – васала Золотої Орди. Пропагандистська машина Росії зробила його святим, який врятував Русь-матушку від німецьких загарбників, яких вів ледь не особисто Папа. Звісно, це не має нічого спільного з реальністю, але пропагандистів це ніколи дуже не турбувало – взяти хоча б сучасне російське телебачення.
Інший шлях обрав собі Данило, князь Галицький. Його столиця не була взята татарами, але він так само змушений був поїхати до Орди щоб отримати ярлик на княжіння, але повернувшись, він не приховував що честь татарська для нього гірше лиха, і припиняти боротьбу проти наїзників він не збирається. Образ нашого князя – мудрого, рішучого, з сильною волею і твердим бажанням звільнити свою землю від ординського ярма, показаний в чудовому фільмі «Даниіл, князь Галицький», знятому у 1987 році на Одеській кіностудії, мабуть, найкращому фільмі про Київську Русь.
І ось, союзником князя в цій боротьбі став Рим. Жодних упереджень проти Риму Данило не мав, і йому конче потрібні були союзники проти татар.
То ж, після повернення з Орди Данило галицький продовжував переговори про спільну боротьбу проти Орди – тепер вже безпосередньо з папою Інокентієм 6. Папа обіцяв князеві допомогу з боку чехів, поляків, литовців і тевтонців в боротьбі проти татар. І папські посланці чесно робили все що в їхніх силах щоб організувати цей спільний хрестовий похід народів Східної Європи проти азіатського наїзника. Тим часом, поки папський легат бігав по східноєвропейських королях, папа продовжував переговори з Данилом.
Король Данило міг бути вдячний папі і за це. Хоча союзників у боротьбі проти татар він не знайшов, але принаймні йому був забезпечений спокій на західних кордонах щоб спокійно бити татар на сході. Спочатку він активно будує фортеці, а у 1254 році відкрито виступає проти татар.
В битвах біля Кременця, Володимира Волинського і Луцька він розбиває монгольського темника Куремсу, і з перемогами доходить до берегів Тетереву. Це була перша перемога Русі над татарами, і загалом, перша серйозна перемога християн над ордою. Наприклад, Північна Русь, майбутня Росія, наважиться виступити проти орди лише через півтора століття. На жаль, тріумф цей довго не тривав – новий хан Хубілай на місце темника Куремси поставив більш вдалого Бурундая, і той завітав на землі Данила з великими військом, поставивши вимогу піти разом на війну проти литовців. Данило кликав на допомогу союзників, але ніхто йому на допомогу не прийшов, отже, він змушений був приєднатись до цього походу. А потім Бурундай сказав нашому королю: «якщо хочете жити з нами у злагоді, то розкидайте всі ваші міста». Водночас, самого Данила покликали в Орду. Проте говорити з королем Русі мовою сили хан вже не наважився. Данило в Орду не поїхав, а замість себе відправив сина Лева. Цим незвичним кроком він з одного боку проявив лояльність до Орди, а з іншого – дав зрозуміти що якщо і гратиме з татарами у вірного васала, то лише за своїми правилами. І навіть після того як фортеці його держави були зруйновані, Бурундай відійшов з володінь Данила. Більше наші князі в Орду не їздили, та й баскаки, ханські збірники податків, не тероризували наші міста і села. Князь платив данину ханові, але не таку велику як, наприклад, московські князі. А загалом, зверхність татар над нами виражалася майже виключно в тому що галицькі князі мали разом з ханом ходити в походи проти литовців і поляків. Отже, галицько-волинське князівство, яке також отримало назву Королівства Руського, змогло відстояти свою свободу і державність. Доба правління королів Данила Романовича, Лева Даниловича і Юрія Львовича була добою розквіту нашої держави. Зростали міста, розквітала торгівля, будувались храми і фортеці.
Але було в нашої держави дві великі проблеми. По перше, це нахабні сусіди.. На заході Польща претендувала на землі Галичини, Литва була не проти завоювати Волинь, а Угорщина мріяла про Закарпаття. А на сході були татари. Ідеальним варіантом в такому разі було б громити одних сусідів за допомогою інших. Наприклад, у 1286 році хан Телебуга вирішив піти у похід на поляків, і король Лев Данилович змушений був приєднатись до нього – тим більше що воювати з поляками все одно треба було. Похід вдався на славу – ми приєднали до своїх земель Люблін, і ледь не взяли Краків. Король повернувся додому з багатою здобиччю. Але татари, проходячи через наші землі, учинили страшенний грабіж місцевих жителів. Олександра Невського це не дуже засмутило б, але король Лев пожалів своїх підданих і передумав дружити з татарами, а наступники його поновили боротьбу проти Орди. Отже, ми мусили самотужки відбиватись від усіх сусідів – а це було нелегко.
У 1349 році ними був отруєний останній король Королівства Руського Юрій-Болеслав. Починається довга війна за те хто буде правити колишньої державою Данила Галицького. Зрештою Волинь з Київщиною дістається Литві, Закарпаття – Угорщині, а Галичина – полякам.
Але не все було так страшно як здавалось на перший погляд. По-перше, за сто з гаком років що ми прожили під власними прапорами, не рахуючи трьохсот років в складі Київської Русі, ми змогли сформуватись як народ з своєю мовою, вірою, звичаями. Тому Литва, опанувавши нашими землями, стала князівством Литовсько-руським, і староруська мова стала в Литві титульною. В Польщі землі Галичини стали воєводством Руським, і на усіх європейських картах ці землі іменувались не інакше як Русь. В містах, що жили за Магдебурзьким правом, русинські міщани жили спільнотами, розвивали культуру і мистецтво. Галицькі бояри врешті-решт отримали рівні права з польськими феодалами і стали називатись руською шляхтою – від німецького шляхт – битва. Самоназва «русин» досить ефективно відрізняла нас і від поляків, і від литовців, і від угорців, і від московітів. Про більш серйозну автономію мова поки що не йшла, але за два з гаком століття Русь, майбутня Україна, дозріє і до того, і почнеться новий етап шляху до свободи і державності, доба українського бароко, просвітництва і козаччини.
Тетяна Калініченко, Радіо Марія
фінансово.
Щиро дякуємо!
