Сказати Богові «ні»

Роздуми над Словом Божим на XXVI неділю звичайну, рік А

В тогочасному Ізраїлі послух щодо волі батька був законом, непослух тягнув за собою суворе покарання, аж до смерті. Важко собі уявити хлопчину, який насмілюється не послухати батька. Так само і для нас, християн, видається чимось незвичним, богохульним сперечатися з Богом, тим більше прямо Йому заперечувати.

Проаналізуйте свою молитву, тобто своє спілкування з Отцем. Чи можете ви сказати, що ви природні в цьому спілкуванні? Чи так, як ви спілкуєтеся з Богом, ви би спілкувалися зі своїм земним батьком? Чому молитва, яку знаємо, як отченаш і яка називає нас дітьми Бога, а Його — Отцем, тяжко доходить до нас, і цього аспекту природності, близькості ми не пізнаємо? Чому, називаючи Бога Отцем, молимося до Нього так, ніби Він є босом?

Сьогоднішнє Євангеліє про це говорить опосередковано, а прямо — про можливість сказати Богу: «Ні». Я не згоден, не хочу, не буду, набридло, дістало. Чи дозволяєте собі такі мовленнєві звороти в спілкуванні з Отцем?

Ні? А дарма. Тому що, дозволяючи собі "НІ", я вписую себе в синівський контекст відносин із Богом. Кажучи «ні» Богу і розуміючи, що Він приймає моє «ні», я стаю ближче до того, щоби збагнути, що я син, а не підлеглий, а Бог — батько, а не бос.

Через можливість сказати «ні» Ісус сьогодні нагадує мені про свободу, яку я маю у стосунках із Ним. Нерідко церковна діяльність, служіння можуть страждати імперативом «мусиш». Немає свободи, немає місця «ні». Таким чином, хоч і опосередковано, страждають відносини з Богом. У такому випадку я можу помилково думати, що Бог не приймає відмов.

Ви скажете, що хлопець покаявся, а тому ці розлогі роздуми не мають сенсу? Так, але саме свобода відмовитися, свобода буття сином дала йому змогу покаятися. Це явище (покаяння) майже неможливе, якщо Бог — начальник, із яким не посперечаєшся. До того ж, ми не знаємо, скільки минуло часу від синової відмови до покаяння. Може, ціле життя?

У цьому аспекті роздумування просто неможливо не запитати себе як батька/матір, а чи даю я змогу своїй дитині відмовитися виконувати мої накази? Як реагую? Стаю «над душею» і дедалі серйознішим голосом повторюю: «Я сказав(ла)»? Може, в цьому слові міститься також і запрошення до батьків —переоцінити своє батьківство? А загалом, друзі: чи вмієте приймати відмови у повсякденному житті?