Закоханий раб

Роздуми над Словом Божим на вівторок ХХХІІ звичайного тижня, рік ІІ

«Хто з вас, мавши слугу, орача або пастуха, скаже до нього, коли він прийде з поля: Іди мерщій та сідай до столу? А чи не скаже йому радше: Зготуй мені щось на вечерю та підпережись мені служити, поки я буду їсти й пити, а потім ти будеш їсти й пити? Чи буде дякувати слузі (тому) за те, що виконав наказане? Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити.”»

Сьогодні Господь навчає, що Його слуга не повинен виконувати своє служіння лише заради нагороди. А як же іще можна служити, якщо не за нагороду? Кожен, хто наймається на службу, очікує, що йому заплатять за його роботу, заплатять за його служіння. Це цілком зрозуміло, якщо йдеться про земні відносини між господарями та наймитами або власниками компаній та їх працівниками. А як це зрозуміти стосовно Бога? Ця притча вводить нас у розуміння, що не ми — власники життя, а Бог. Він — Господь і Володар, а ми — Його слуги. Звичайно, це лише один з аспектів наших із Ним відносин, однак він чітко показує одну річ: усе, що я зможу заробити, а разом з цим і всі мої вміння та старання, мені НЕ НАЛЕЖАТЬ. І це стосується не тільки матеріальних, а й духовних речей.

 Ця притча об’являє, що не можна величатися жодною досконалістю, ні навіть виконанням заповідей. Бо на раба накладено зобов’язання виконувати накази господаря, проте їх виконання не повинно вважатися його досконалістю. Бо якщо раб не буде виконувати їх, то він достойний ран; а коли виконав, то нехай радіє тим, що уникнув ран, і не повинен за це вимагати платні. Бо його платня, а особливо якісь подарунки, залежать від доброзичливості пана. Так і той, хто працює для Бога, не повинен вивищувати себе, якщо виконав заповіді, бо не зробив нічого великого. Навпаки, якби він їх не виконав, було б йому лихо, як казав апостол: “горе мені, коли б я не проповідував Євангелія!” (1 Кор 9, 16). Так само якщо він отримав дари, він не повинен ними хвалитися, бо дари йому було дано з милості Божої, а не тому, що Владика був йому винен» (Теофілакт Болгарський, «Коментар до Євангелії від Луки»).

А як же часто буває в нашому житті навпаки… Хочемо «купити» в Бога Його милосердя, гарну долю, здоров’я. «Господи, я Тобі молитвочку, піст, а Ти мені…» Та коли не стається за нашим бажанням, то відразу ж обурюємося. А слідом за обуренням до серця поспішає й спокуса: «Бог недобрий. Бог тебе не любить. Якби любив, то дав би тобі те, що ти просив. А, може, Його взагалі немає, а ти дарма лише витрачаєш час і сили.» Ісус, щоб уберегти своїх учнів від таких думок, навчає їх: «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити».

Виходить, що молитися, постити, жити Таїнствами і Заповідями треба не для того, щоб від Бога щось отримати. А для чого тоді? Невже лише тому, що так треба, невже лише з обов’язку? Але кожен обов’язок може стати прагненням серця, за умови якщо до нього додати любов. Наприклад, обов’язок підніматися посеред ночі може стати прагненням серця, якщо його наповнить віддана материнська любов до своєї дитини. Обов’язок віддати останнє може стати прагненням серця, якщо завдяки цьому буде врятовано життя коханої людини. Так само і обов’язок молитви може стати радісною зустріччю, якщо спробуємо покохати Того, з Ким на цій розмові зустрічаємося.