Ми зараз переживаємо Великий Піст, який сприймаємо, мабуть, як «рік Великого Посту».
За цей рік з’явилося звикання та елемент байдужості. Релігійна ревність виснажила багатьох людей. Уже немає того запалу, як на початку, немає тієї ревності й витривалості в молитві. Що робити? Як розплющувати очі, коли їх хочеться вже заплющити й заснути і прокинутися, коли все закінчиться? На що спиратися?
— Спиратися на Бога. Не на підміну, яку нам може запропонувати світ або злий дух. Бо наша ситуація — як із хворобою: можна її лікувати, а можна взяти таблетку анальгіну, — але вона нічого не вирішує.
Ми всі зараз утомлені. Але в час Великого Посту я хотів би звернути увагу на підміну понять. Якщо на початку ми розуміли, що ворог може випустити ракету, але від Бога також залежить, куди ця ракета полетить; якщо ми розуміли, що від нашої молитви, від Господнього захисту залежить, будемо ми жити чи ні, — то за рік повномасштабної війни, коли хтось каже: «Це працює наша ППО» — ми можемо в якийсь момент змінити ракурс і сказати, що ми віримо в ЗСУ. Я наголошую: «Віримо в ЗСУ». Ми забуваємо про правильність цих термінів: бо вірити можна в те, чого насправді не бачиш, чого не можеш доторкнутися, що є трансцендентним. Вірити можна тільки в Бога, а ЗСУ — довіряти.
Коли відбувається така підміна понять, то ми не можемо вповні користуватися тими благодатями, які Бог дає нам у цей момент. І Великий Піст — саме час для того, щоб ми подивилися на себе, змучених, бідних — і водночас тих, які, можливо, в певних моментах заблукали. Наша увага перемкнулася, наприклад, на телевізійні чи інтернет-ресурси, і ми залежимо від новин, від того, що там на Сході, на лінії фронту тощо, — так, ніби від нас щось залежить, ніби якщо ми маємо цю інформацію, то можемо щось зробити. Ні. Ми можемо діяти лише на тому фронті, який поруч, не за тисячу кілометрів, а саме тут. Наприклад, молитовно. Тому така підміна в діяльності, підміна в напрямку нашої уваги затуляє головне — те, що ми маємо присвятити для наших сімей, наших спільнот і для свого духовного життя.
Тому сьогодні я закликаю в цій утомі прийти до Христа. А Він нам каже: «Прийдіть до Мене втомлені й обтяжені, і Я полегшу вас». Ми зараз «втомлені й обтяжені»; а Він каже: «Я полегшу, тільки прийдіть до Мене». Важливо зробити цю нашу зустріч із Господом своєю щоденністю, практикою, яка не проминає ні тоді, коли ми — як зараз — перевантажені, дуже змучені, ні тоді, коли є комфорт, і ми тоді кажемо: «Це я зробив, це я собі забезпечив цей комфорт». Тоді готуймося найближчим часом до сповіді і ставмо запитання щодо Першої заповіді — чи ми її не порушили.
Гадаю, цей Великий Піст має відбутися по-новому, по-новому поставити перед нами складні запитання, а ми маємо дати на них відповіді всім своїм життям. Загалом, я повторюю це щороку: як Різдво, так і Великдень, Великий Піст, Адвент у наше життя завжди приходять по-новому. Якщо це відбувається так само, як і минулого року чи кілька років тому, то насправді цей Великий Піст не є живим, насправді немає боротьби, насправді моє релігійне життя не відповідає моєму звичайному життю, тобто мої сьогоднішні виклики не збігаються з тим духовним життям, яке я проваджу. Відповідно, немає сили, немає навернення — того, від чого ці сили з’являються.
Повністю розмову з єпископом Віталієм Кривицьким дивіться тут.
фінансово.
Щиро дякуємо!
