«Він — Пасха нашого спасіння, Він багато вистраждав у багатьох, Він був убитий в Авелі, зв’язаний в Ісааку, в Якові — служив у чужій землі, в Йосифі був проданий, у Мойсеї — покинутий, у ягняті — принесений в жертву, переслідуваний у Давиді, зневажений у пророках. Він — безмовний Агнець. Він — Агнець заколений» (Мелітон Сардський, «Великодня проповідь»).
«Бог мені свідок, що наше слово до вас не є “Так” і ‘Ні”. Бо Син Божий, Ісус Христос, що Його ми вам проповідували — я, Сильван і Тимотей, — не був “Так” і “Ні”; в ньому лише “Так” було. Скільки бо обітниць Божих у ньому — “Так”, і тому через нього “Амінь” Богові на славу через нас» (2 Кор 1,18-20).
Стояння І. Ісуса засуджено на смерть
В ім’я закону.
Вирок, що його виніс боягузливий прокуратор, не міг бути іншим. Ним керував страх, турбота про себе. Але його страх був запрограмований іншою логікою. Якою? «У нас є закон. У мене є закон». Ця логіка виникає з принципів, із моїх прерогатив, із функцій, із моєї влади, з регламенту. У мене є закон. Я дію згідно з законом, згідно з принципами, і принципи мене захищають, прикривають, виправдовують, затверджують те, що я роблю. Я маю чисті руки, я чистий; за законом, мене не можна ні в чому звинуватити. У мене є закон. А, згідно з законом, Він має померти. Ну, що ж…
Стояння ІІ. Ісус бере хрест
Повернення спокусника.
«Тоді Дух повів Ісуса в пустиню, щоб диявол спокушав Його» (Мт 4,1)… «Опісля ж повели Його на розп’яття» (Мк 15,20).
Він узяв свій хрест пішов із ним за місто. Колись Він уже виходив так за місто — в пустелю. Як тоді, так і зараз у брамі стоїть спокусник — diabolos, той, хто обвинувачує і постійно повторює одні й ті ж самі спокуси. Перша: їж каміння, називаючи його хлібом, заворожуй реальність за допомогою слів. Хто Тобі доведе, що біле — не чорне? Що добро — це не зло? Насичуйся камінням.
Друга спокуса: сходь на гору — ні, не на вершину каменярні, не на Гору смерті, а по кар’єрних сходинках-функціях. Заміни ненадійну Яковову драбину на стабільні щаблі кар’єри.
І остання спокуса — найбільша, найгірша: кинься донизу, нехай Бог потурбується про тебе, якщо вже Він такий мудрий, люблячий, всемогутній. Якщо Він узагалі існує. Спокуса розпачу. Чорного, глухого, пустельного, самотнього.
Спокусник стоїть у дверях кімнати, дому, офісу, храму… Хоч би в який бік я рухався — він стоїть там і каже: «Ти сам. Немає поруч Бога. І немає людини. Кожен сам нестиме свій хрест».
Стояння ІІІ. Перше падіння Ісуса
Ісус — падає.
«На череві твоїм будеш повзати (…) по всі дні життя твого» (Бут 3,14).
Ось ми — наприкінці днів, наприкінці часу. І що? Сміється той, хто сміється останній. Гиготання сатани, коли зараз Бог лежить на землі. Але Бог від початку знав долю змія: «Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут 3,15). Бог знав, що «так, як Мойсей змія підняв у пустині, — так треба Синові Чоловічому бути піднесеним» (Йн 3,14). Щоб те, чим нас побив ворог, стало нашим зціленням. Бог передбачив ці години повзання по землі — зміїні години. Бог не здивований цим; не здивований моїм гріхом. Він знав — але попри це хотів, щоб я був; попри це полюбив, попри це покликав. Бога не жахає мій гріх, Він не боїться його, не хвилюється, чи впорається з ним. Лежачи на землі — Він все одно сильніший.
Стояння IV. Син зустрічає Матір.
Вона погоджується на все.
Вона погоджується з усім, що каже і робить Єшуа. А Її згода перед обличчям Сина — так само слухняна й готова до служіння, як і роки до того — перед обличчям Елогіма, коли Вона смиренно і добровільно прийняла Господню пропозицію. Добрі люди приносили Їй звістки про дії та слова Сина. Вона знала про Його чуда і знала, про що Він говорив; знала Його притчі та Його вчинки. І хоча багато чого не розуміла, неспроможна осягнути розумом, та охоче поміщала це серед зрозумілого і зберігала у своєму серці. Так само Вона робила зі смутком і самотністю, які не покидали Її, відколи Син залишив Назарет, і поміщала ці почуття серед найрадісніших і найпрекрасніших — бо вони були плодом виконання обітниць Господа.
Стояння V. Симон Киринеянин допомагає Ісусові
Неврожайність, що приносить плоди.
«Одного ж перехожого, Симона Киринея, батька Олександра та Руфа, що повертався з поля, присилували нести Його хрест» (Мк 15,21).
Чому Марк вирішив згадати про синів Кириненяна у цьому дуже важливому місці Євангелія? Чому в дуже короткому описі Хресної дороги євангеліст витратив понад десяток безцінних літер, щоб записати їхні імена? Олександр і Руф мали були важливими, мали бути цінними. З того, що противиться, що не бажає, з такої недосконалої участі Бог витягує важливе, вагоме; те, що має значення, те, що цінне. Він захоплюється вдовиною лептою.
Повірити в родючість будь-якого страждання — навіть недосконалого, немічного; навіть якщо з ним так важко погодитися; навіть якщо так злиться моя нездатність і неготовність прийняти його. Бо Бог може більше, а страждання приносить плід не силою людини.
Стояння VI. Вероніка обтирає обличчя Ісуса
Дівчина з ликом.
Чудесне обличчя. Справді чудесне. Прекрасний подарунок залишили Його руки. Під час своїх Страстей Христос не був Містером Всесвіту, не був привабливим, блискучим. На хустці залишився пітний, кривавий відбиток, не схожий на людське обличчя.
Церква є тією бідною єрусалимською дівчиною, як крізь століття несе шматок тканини з кривавим негативом обличчя Бога, не схожого на людину. А люди дивуються — бо Бог втратив лице, щоб повернути лице людині; дати можливість подивитися в обличчя Богові, собі, іншим. Бог утратив лице, і сьогодні втрачає його знову: в моєму гріху, в моїй невірності. Зникає те обличчя, яке ми маємо показати світові. Якщо накликаєш на себе ненависть — уважай, щоб не накликати її також на Бога.
Стояння VII. Друге падіння Ісуса
Лежачого б’ють ногами.
Друге падіння — падіння «на біс». Ісус падає «на біс». Мабуть, так має бути; мабуть, Йому це подобається; мабуть, Йому це неважко. Одного разу було недостатньо? Перша спроба була невдалою? Тож хай повторить, якщо це потішить стількох навколо; нехай зробить це ще раз, поки не вдасться. Треба його, врешті-решт, навчити.
«Що більше Я їх кликав, то більш вони відходили від Мене (…) Я самий, Я вчив Ефраїма ходити, брав їх за руки, але вони не розуміли, що то Я доглядав їх. Я притягав їх людяними мотузками — поворозами любові. Я був для них, неначе тії, які здіймають ярмо в них із шиї. Я нахилявсь над ними й давав їм їсти» (Ос 11,2).
Перше: не топчи лежачого Бога. Друге: не топчи свого ближнього, який лежить, — бо це ти.
Стояння VIII. Ісус зустрічає жінок, що плачуть
Ісус перемінює тих, хто плаче.
«Дочки єрусалимські, не плачте надо Мною, а плачте над собою і над вашими дітьми!б Бо ось настануть дні, коли скажуть: щасливі неплідні та й лона, що не родили, і груди, що не годували» (Лк 23, 28‑29).
Плачте над собою. Плачте, покликані залишитися в обложеному й поневоленому місті. «Голоситимете, ридатимете, світ же радітиме. Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться» (Йн 16,19). Плачте, як Єремія на дні цистерни; плачте, бо під час облоги потрібна вода, а цистерна цього міста порожня. Нічого, що сльози солоні; нічого, що не дуже чисті, нестримні, як вірш поета; що не невинні. Бог оздоровить ці води вже незабаром, із висоти хреста — як колись у Кані Галілейській, як у Горниці — простягне над ними руки й перемінить солоні води у води солодкі, солодкі води — у вино, вино перемінить Кров. Лиш би було що перемінювати. Тому просімо разом зі святим монахом: «Дай мені сльози, яких у мене зараз немає, щоб я омив свої гріхи, і дай мені свободу звертатися до Тебе, сміливість просити про Твоє милосердя».
Стояння ІХ. Третє падіння Ісуса
Ісус падає під тягарем драбини Якова.
Як це було? «Бо ангелам своїм він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах. І на руках тебе носитимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь» (Пс 91, 11‑12). Так? Він не хотів, щоб йому кинулися на допомогу легіони ангелів. А те, що зараз притискає Його до землі, — це драбина, що її бачив уві сні чоловік, який, як і Він, лежав на землі. Це драбина зі сну Якова, якою всі покоління сходитимуть на Висоти. Бо немає іншої дороги: так сповнюється Слово, так сповнюються Божі обітниці, так Слово стає Тілом — реально, до болю, до крові. Від початку кров була знаком Завіту, знаком підтвердження і знаком вірності, «гарантійним листом» Бога, втіленого в історію людини. Кров, якою просякнута земля.
Стояння Х. З Ісуса здирають одяг
Нагого одягнути.
«Я злякався, бо я нагий, тож і сховався» (Бут 3,10).
«Побачив там чоловіка, що не був убраний у весільну одіж, і сказав до нього: як то ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі?» (Мт 22, 11‑12).
«Здерли з мене плащ мій тії, що доглядають мури» (Пісн 5,7).
«Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й потрапив розбійникам, що його обдерли й побили тяжко та й пішли геть, зоставивши півмертвого (…) Але один самарянин, що був у дорозі, зненацька надійшов (на нього) й, побачивши його, змилосердився».
Христос сам, «позбавлений поваги і визнання, коли побачив його, то був глибоко зворушений, підійшов до нього, одягнув на нього свій плащ».
Господь «зодягнув мене в шати спасіння, окрив мене плащем справедливості» (Іс 61,10).
Він віддав мені свої шати і свій плащ, щоб я одягнувся і не виявилася моя ганебна нагота. Нагих одягнути — це просто віддячити Ісусові, який мене одягнув; бути ближнім, іти й робити так, як Ісус — нагий самарянин.
Стояння ХІ. Ісуса прибивають до хреста
Ісус прикутий до хреста.
Раптовий біль… Але це почалося набагато раніше. Ці цвяхи мають вигляд псалмів. Точність пророцтв Ісаї сяє, як Його власні обітниці. Бог віддавна викував ці години свого прибивання до хреста, Бог сумував ще до тієї години. Так само Він віддавна викував мою історію, події мого життя, справи, людей, щоби прикути мене до мого покликання, до мого щастя, до себе. Замало буде прив’язати себе до хреста, щоб витримати на ньому, — треба бути до нього прибитим; а оскільки неможливо самому прибити себе, потрібно дати себе прибити, щоб ніколи від нього не відлучитися. «Ne permitas me separaria te» — не дозволь мені ніколи віддалитися від Тебе.
Стояння ХІІ. Смерть Ісуса
Агнець заколений.
«Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав духа. Тоді завіса в храмі роздерлася надвоє, зверху аж донизу» (Мк 15, 37‑38).
А за завісою було порожньо й глухо. Не було Ковчегу, підніжжя Господніх ніг. Храм більше не був підніжжям; а, не бувши більше підніжжям, не був уже більше святинею.
Коли роздирається завіса моєї щоденності, моєї молитви, моїх слів, учинків, то відбувається те ж саме. Людина, якою я є, мала би бути святинею; але святині я в ній не побачив — хіба що пантеон ідолів, глуху пустку, кимвал звучний. «І я побачив (…) Агнець стоїть, мов заколений» (Одкр 5,6). Я не побачив у собі святині, але моєю святинею є Господь Бог, який усе може відбудувати і все наповнити. І Агнець заколений — Він, Священник, складає себе в жертву для мене і за мене, і в мені.
Стояння ХІІІ. Тіло Ісуса знімають з хреста
Після смерті Ісуса стає темно.
Гора трясеться, тріскаються скелі, померлі виходять із могил. Надходить такий момент, коли навколо мене стає темно — в моєму житті, у моїй спільноті, в моєму домі, в моєму світі. Щось тріскається в мені, руйнується те, що мало бути скелею, на якій я збудував би себе, своє існування, своє покликання. Із шаф виходять старанно приховані скелети. Погані часи, страшна година. Але якщо вірити євангелістам, то це — година визнання віри в Божого Сина. Якщо вірити євангелістам, то це — та година, коли боягузливий Йосиф з Ариматеї іде просити жорстокого прокуратора віддати йому тіло Ісуса, а малодушний Никодим несе на Голготу 100 фунтів алое та мири. У темряві запалюються маленькі вогні, іскри на стерні.
Стояння XIV. Поховання Ісуса
Христос у Шеолі.
Бог став мешканцем гробниці, ще тільки стукіт каміння — і все. Це ті ж самі реквізити, які мав геразинський одержимий, коли товк себе камінням у гробах. Ісус, обплутаний ланцюгами смерті, спускається на дно судилища — на дно мого судилища, на дно відхлані мого гріха; у самий центр беззаконня, до якого я сам боюся повертатися думками і пам’яттю. На іконах відхлань часто показують як монстра, чия величезна паща поглинає людину. Він також проковтнув Боголюдину. У старій великодній пісні є такі слова: «Коли, насичений тілом, із крові черпав сили, впав, уражений Богом, який ховався в тілі». Смерть подавилася Богом-людиною. Вона була змушена повернути Його, а разом із Ним — і всіх інших, із Ним — нас. Тож просто впусти Ісуса на дно свого беззаконня, між легіони своїх гріхів, слабкостей, на той жахливий бенкет, який влаштувало в тобі пекло. Впусти Його сповіддю, щирістю, сенсом і правдою. А пекло нехай подавиться!
«А як Христос не воскрес, то марна віра ваша, — ви ще у гріхах ваших; отже, ті, що й померли у Христі, загинули. Коли ми надіємося на Христа лише в цьому житті, то ми — найнещасніші з усіх людей» (1 Кор 15,17‑19).
«Це Я, — каже Він, — Христос. Це Я знищив смерть, переміг ворога, потоптав пекло, зв’язав сильного і підніс людину у Небесні висі. Це Я, — каже Він, — Христос» (Мелітон Сардський, «Великодня проповідь»).
фінансово.
Щиро дякуємо!
