Блог Ігоря Богомолова

Найбільша трагедія українців
у ІІ Світовій війні

04 Вересня 2017, 12:57 1798 Ігор Богомолов

«Ми хочемо нагадати, що Друга світова війна почалася саме 1 вересня 1939 року з окупації Польської Республіки, бо досі багато з нас пам’ятає лише за 22 червня і 9 травня.

А ми ж переходимо на європейський та всесвітній формат, тому маємо бачити історію ширше. І так само маємо пам’ятати і про капітуляцію Японії та всі страшні жертви, яких завдає війна», — сказав кореспонденту вінницького інтернет-видання Vежа голова Вінницького обласного осередку громадського об’єднання «Честь і слава» Віталій Головенько, розповідаючи про заходи, які готувались у музеї на ставці Гітлера «Вервольф» 1‑2 вересня з нагоди 78‑ї річниці початку і 72‑ї річниці закінчення Другої світової війни.

І справді — в багатьох людей слово «війна» асоціюється насамперед із Другою світовою, а датами її початку і закінчення часто називають 22 червня 1941 і 9 травня 1945 року. Тобто — радянсько-німецької війни, яка у нас (у радянський і пострадянський період) називалась «Великай Атєчєствєннай». Історія, як вона викладалась у радянські (на жаль, і пострадянські) часи, саме на цю частину Другої світової війни звертала максимальну увагу; а про те, що було до 22 червня 1941 року, говорилось мало і як про щось неважливе.

Робилось це з подвійною метою: по‑перше, привласнивши собі перемогу над нацизмом, радянське керівництво намагалось переконати людей, що саме СРСР ледь не самотужки здобув цю перемогу. А перемогти гітлерівську Німеччину Радянський Союз спромігся не завдяки своїм людським і матеріальним ресурсам та неосяжним територіям, не завдяки лендлізівським поставкам, і навіть не завдяки героїзмові радянських вояків (мій учитель історії в 10‑му класі, здається, не помилявся, коли на це казав: «У німецькій армії героїчних учинків було не менше»), а завдяки тому, що ним керувала «мудра комуністична партія», озброєна «передовим марксистсько-ленінським ученням». Оскільки ж іншими країнами-союзниками по антигітлерівській коаліції комуністичні партії не керували і марксизмом-ленінізмом їхні уряди не керувались, то цілком логічно, що й переможцями над нацизмом вони бути не могли. Та й, мабуть, було би смішно почути щось таке, як, наприклад: «Під керівництвом консервативної партії на чолі з паном Черчиллем британський народ здобув перемогу над нацистською Німеччиною». Не знаю, як нині викладається історія Другої світової війни в Росії, але, мабуть, не мені одному відомі слова Володимира Путіна, що Росія перемогла би Німеччину і без України та українців.

Була й друга причина звузити часові межі війни до 22 червня 1941 і 9 травня 1945 років: приховати ту роль, яку червона імперія відігравала у період від 1 вересня 1939 по 22 червня 1941 року. А це була роль союзника Гітлера і роль загарбника. Адже через 17 днів після початку війни Радянський Союз підступно напав на Польщу, весь час до червня 1941 року підтримував гітлерівський Рейх поставками продовольства і стратегічно важливих матеріалів, а потім робив у Східній Європі те ж саме, що Німеччина в Західній. «Переможця» гітлерівського фашизму ці факти аж ніяк не прикрашали.

Тепер можемо констатувати, що радянській пропаганді, особливо тій, що велася через викладання історії в середній школі, приховати це вдавалось. Адже про напад нацистської Німеччини на Польщу говорилося в курсі всесвітньої історії, а про напад радянської імперії на Польщу, який величали «визвольним походом у Західну Україну і Західну Білорусію» — в курсі історії СРСР. У пам’яті переважної більшості учнів, які до того ж і слухали не завжди уважно (а дати взагалі мало хто порівнював), ці дві події залишалися не пов’язаними між собою. Нам же, які вшановуємо пам’ять загиблих у тій війні, потрібно пам’ятати і про тих, чиє життя обірвалось і до 22 червня 1941 року. Тим більше, що серед них було і чимало українців. Адже українці з земель, що до 1939 року належали Польщі, були в числі перших, хто відчув на собі страждання, які принесла війна. Як від одного, так і від другого тоталітарного режимів. Українці були і в числі перших, хто взяв участь у тій війні, причому — майже одночасно проти обох тоталітарних монстрів. Це були українці, які в той час служили (або напередодні і в перші дні війни були мобілізовані) у Війську Польському.

Донині не встановлено точної кількості вояків тогочасних польських збройних сил українського походження. Одні дослідники вказують цифру 40 тисяч, інші — 60, ще інші — від 150 до 200 тисяч (Інститут національної пам’яті подає число 120 тис.). Але в чому сходяться всі, то це в тому, що переважна більшість українців сумлінно і до кінця виконали свій обов’язок, віддаючи життя за країну, громадянами якої були.

Найбільший відсоток українських солдат і підофіцерів (українців серед кадрових офіцерів, як, до речі, й представників інших національностей, було небагато: офіцерські посади займали переважно етнічні поляки) був у піхотних і кавалерійських частинах. Так, у 30‑й піхотній дивізії понад 80% вояків походили з Полісся.13‑та і 27‑ма піхотні дивізії значною мірою були укомплектовані мешканцями Волині; 14‑та — львів’янами та мешканцями Коломиї, Калуша, Станіслава і Рави-Руської; 17‑та — призовниками та мобілізованими з Бережан, Чорткова, Калуша; 25‑та — з Тернополя та Золочева.

Чимало українців служили також у Волинській і Кресовій кавалерійських бригадах, яким на початку вересня 1939 року випало витримати важкі й кровопролитні бої проти гітлерівського вермахту на передових позиціях армії «Лодзь». Пліч-о-пліч із польськими побратимами проти нацистських загарбників воювали солдати-українці зі складу 21‑ї та 24‑ї піхотних дивізій, 11‑ї Карпатської дивізії, а також 5‑ї Львівської піхотної дивізії, яка обороняла польську столицю. «Взагалі були вірні й хоробрі», — скаже пізніше про них один із бойових товаришів-поляків, згадуючи вересень 1939 року. Високу відзнаку за хоробрість і відвагу отримали українці з Волині, що воювали у складі 7‑го полку кінних стрільців. І, як зазначає польський історик Р. Тожецький, «немає матеріалів, які би вказували на ворожу або невластиву поведінку військових українського походження у вересневих боях 1939 року». І саме солдати-українці у вересні 1939 року, коли внаслідок зрадницького удару сталінської Червоної Армії становище польської армії, як і держави, стало безнадійним, допомогли командирові 11‑ї Карпатської дивізії полковнику Б. Пругару-Кеттлінгу дістатися Угорщини.

Крім шерегових та підофіцерів українського походження, а також офіцерів, призваних із резерву, на момент початку війни у Війську Польському служили 38 українців-контрактних офіцерів. Це були колишні офіцери армії Української Народної Республіки, які після поразки українських визвольних змагань 1918-1921 років опинилися в Польщі й пішли служити до збройних сил цієї країни, зберігаючи при цьому формальне громадянство УНР. Серед них — 2 підполковники, 17 майорів, 8 капітанів та 11 поручиків. Семеро з них у 1930‑ті роки закінчили Вищу військову школу Війська Польського.

Найвідомішим із них є ім’я підполковника Павла Шандрука (на фото), що був призначений у 29 піхотну бригаду, якою командував Ян Братра. 23‑го вересня, коли тривали останні бої на Люблінщині, він замінив хворого полковника Братру. Під його командуванням бригада мужньо воювала в районі Замостя і брала участь у битві під Лабунями. У бою з німцями під Томашевом він урятував бригаду від знищення, сам же був поранений. Через двадцять років по завершенні війни, 1965 року, був за це нагороджений польським орденом Virtuti Militari V ступеня.

У 3-му полку польських військово-повітряних силах служив українець капітан Сергій Нагнибіда (на фото). На момент радянського вторгнення 17 вересня полк стояв на півдні Тернопільщини. Нагнибіда був одним із небагатьох зі 150 офіцерів полку, кому вдалось уникнути радянського полону: він зміг вибратися до Румунії. Пощастило уникнути неволі іншому польському льотчику українського походження — Михайлові Опаренку. З самого початку війни він брав участь у боях з агресором, а після окупації Польщі продовжив воювати проти нацистів у британських Королівських повітряних силах.

Серед тих, хто героїчно захищав польську столицю, був бригадний генерал Війська Польського Самійло Малько. Родом із Полісся, він був українцем не тільки за походженням. Бувши вірним державі, якій служив, він вірно беріг і пам’ять свого роду, залишаючись українським патріотом — одним із засновників Українського суспільно-культурного товариства, автором численних статей у польській україномовній пресі.

Мабуть, уже ніколи не вдасться встановити точну кількість вояків-українців, що віддали життя, захищаючи Польщу від нацистів і більшовиків. Якщо робити це приблизно, пропорційно до відсотка українців у Війську Польському, виходить близько 7 тисяч. Доля ж тих, хто у вересні 1939 залишився живим, складалась по‑різному. Хтось із них потрапив до німецького полону, близько 20 тисяч — до радянського. Когось із полону відпустили додому, комусь вдалося втекти. Декому, разом із польськими вояками, вдалося вибратись в Угорщину або Румунію, далі — у Францію та Велику Британію.

Серед польських військовослужбовців, правоохоронців і чиновників, депортованих углиб Радянського Союзу, були також і українці за походженням. Дехто з них загинув у сталінських катівнях, а кілька тисяч із них приєдналися до сформованої на теренах Радянського Союзу польської армії генерала Владислава Андерса. Серед перших, хто до неї приєднався, було чимало неполяків — українців, білорусів, євреїв. І це не дивно: вони бачили необхідність воювати проти Гітлера, але, сповна відчувши на собі всі «переваги робітничо-селянської влади», не мали жодного бажання воювати за сталінський режим. У ІІ польському корпусі, який воював в Італії, наприкінці війни налічувалося майже 5 тисяч українців. Не встановлено точно, скільки з них загинуло; відомо лише, що близько 50 українців віддали життя у боях під Монте Кассіно. В той час, коли Західна Україна стала ареною безглуздого, не потрібного ні полякам, ні українцям (лише Сталіну з Гітлером) кривавого українсько-польського протистояння, поляки з українцями пліч-о-пліч боролися проти спільного ворога.

Частина ж українців із Війська Польського розділила трагедію польських полонених у Катині, Мідному, Старобєльську та інших відомих і досі не відомих місцях страт.

Серед страчених у Катині був головний капелан Війська Польського для православних, підполковник Симон Федоронько. Його син Орест загинув в серпні 1944 року у Варшавському повстанні.

У квітні 1944 року в Катині був страчений вчитель початкової школи Штефан Чайка — 1931 року він був призваний до війська в чині підпоручика, 1939‑го потрапив у радянський полон.

У Катині був вбитий більшовиками і капітан Євген Дмітріюк — ветеринар за фахом, на початку війни він був мобілізований до полку уланів. Його долю розділив інший капітан-резервіст українського походження, учасник Першої світової війни (воював у польських Легіонах), кавалер багатьох нагород Тадеуш Адам Динько. Від рук НКВДистів у Катині загинули юрист за фахом 50‑річний львів’янин Станіслав Бєліцький-Біловус, мешканець Станіславова Станіслав Генрик Фірко, мешканець Чорткова Йосип Баня і ще багато відомих, а ще більше — невідомих українців.

Ті ж, хто з радянського полону були відпущені додому (це були полонені з тих областей Західної України і Західної Білорусі, що були приєднані до СРСР), мали час до 22 червня 1941 року повною мірою скуштувати «благ» радянського «раю». А зі зміною окупанта більшість із них опинилися перед дилемою: боротись за визволення від гітлерівських загарбників — що об’єктивно, незалежно від волі чи бажання, означало прискорювати повернення совєтських «визволителів», або боротися за те, щоб вони не повернулись, що означало — знову ж таки, незалежно від волі й бажання — виступити на боці Гітлера. І саме це я вважаю найбільшою трагедією українців у Другій світовій війні.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

4149 4978 3481 8017

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: