73 роки тому, день 1 серпня 1944 року став днем початку події, яку св. Йоан Павло ІІ назвав великою «як у своєму героїзмі, так і трагізмі» . Столиця окупованої гітлерівцями Польщі повстала проти загарбників з надією вибороти довгоочікувану свободу.
«Відзначаючи 50-річчя Варшавського повстання, – писав Папа Йоан Павло ІІ у спеціальному посланні до поляків з нагоди цієї річниці, – потрібно підкреслити, що воно мало ключове значення для Європи другої половини ХХ століття. Як пік боротьби, яку Польща вела за свою незалежну державу, воно у певній мірі стало початком процесу формування незалежних держав на терені Центральної і Східної Європи. Цей процес зміг повністю завершитись тільки після 1989 року разом із падінням комуністичного тоталітаризму, що привело до створення в цій частині Європи не тільки справді суверенної Польщі, але також і Литви, Латвії й Естонії, Білорусі й України, а на півдні — Чехії, Словаччини й Угорщини. Якщо Європа повинна стати «вітчизною вітчизн», необхідно, щоби право народів, яке було проголошено в цьому процесі, зустріло повагу усієї європейської спільноти».
Залишимо польським історикам суперечку між тими, хто вважає, що піднімати це повстання було доцільним, і тими, хто вважає, що повстання було помилкою. Героїзм і жертовність його учасників, котрі протягом 63 днів, зраджені совєтским «союзником» і, фактично, покинуті західними, вели надзвичайно важкий, майже безперервний бій із набагато переважаючими силами окупантів, гідні шанування незалежно від того, яка точка зору правильна.
Не будемо торкатись і застарілого міфу про участь українських формувань у придушенні повстання і їхні злочини проти мирного населення. Дякувати Богу, цей міф, який, до речі, підтримувався комуністичною пропагандою, вже давно і остаточно спростовано самими ж польськими дослідниками повстання. Серед них, в першу чергу, хочеться відзначити доктора Ярослава Ґданського і п. Лукаша Рейта, які показали, хто справді допомагав гітлерівцям придушувати повстання, по-звірячому розправляючись з мирними варшав’янами, а також показали і витоки цього міфу
Тепер же, коли на українсько-польські відносини знову впала тінь трагічних подій Другої світової війни, хочеться сказати про далеко менш відомі факти. А саме про те, що Варшавське повстання стало подією, яка об’єднала поляків і українців, які в той час перебували в польській столиці. Їх там мешкало близько двох з половиною тисяч, а разом з тими, хто в 1939 році втекли до Варшави з Західної України, рятуючись від радянської окупації — близько п’яти тисяч. Об’єднало в спільних стражданнях і в спільній боротьбі. На вулицях і подвір’ях повсталого міста разом із польськими побратимами воювали й українці.
Вже у перший день повстання в бою на площі Домбровського загинув підхорунжий Диверсійної комендатури Армії Крайової українець Орест Федоронько (псевдонім «Форт»), син головного капелана Війська Польського для православних Семена Федоронька, замордованого більшовиками в Катині.
У боях Армії Крайової на Мокотові в угрупованні «Башта» брав участь син колишнього консула уряду Української Народної Республіки в Польщі 18-річний Андрій Гітченко. Хлопець був двічі поранений, а після капітуляції повстання потрапив до табору полонених. Андрій пережив війну. Після війни він закінчив Варшавську політехніку і до виходу на пенсію працював на залізничному транспорті. Ветеран повстання помер 24 січня 2004 року, не доживши 7 місяців до 60-ої річниці його початку.
Серед учасників повстання був і колишній ротмістр армії УНР, а потім – поручик Війська Польського Іван Митрусь-Виговський. Він народився 14 червня 1897 року в станиці Уманській на Кубані. У двадцятирічному віці поступив до Кадетського корпусу в Тифлісі (Тбілісі), але офіцером російської імператорської армії не став. У 1912 році його виключили за українофільство — між його книжками було знайдено «Кобзар» Тараса Шевченка. Початок німецько-польської війни 1939 року застав Івана Митруся у VII Люблінському уланському полку. Під час вересневих боїв полк здобув чимало перемог, щоправда, заплативши за них великими втратами. Коли Польща була окупована, ця частина відродилась вже у складі Армії Крайової і з 1940 по 1944 рік провела ряд вдалих диверсійних операцій. Частина полку брала участь в операції «Буря», а 250 його бійців (з котрих – 20 жінок) взяли участь у Варшавському повстанні. Серед них був і поручик Митрусь-Виговський, котрий, скоріше за все, загинув у Варшаві. На жаль, про обставини його смерті не відомо і досі.
Названі українці були не єдиними, хто розділив нерівну боротьбу і трагедію польської столиці. Згідно з даними, що їх наводить «Енциклопедія українознавства», під час Варшавського повстання загинуло близько двохсот українців. Це ті, факт загибелі котрих підтверджено. Повний же список загиблих вряд чи вдасться колись скласти: адже документів про смерть тоді не видавали.
У вищезгаданому посланні з нагоди 50-ої річниці початку Варшавського повстання Папа Йоан Павло ІІ відзначив що, «увесь героїзм повсталої Варшави мав дуже виразне християнське знамення». «Не можна не згадати, – писав Святіший Отець, – усіх священиків, котрі брали участь в повстанні як капелани, а також про св. Меси, що відправлялись серед вибухів бомб і артилерійських снарядів». Трагічну долю своєї пастви розділили і українські священики, котрі в той час перебували у Варшаві.
Вже на початку серпня на цвинтарі на Волі, що став місцем страт цивільного населення, було замордовано усю родину місцевого православного настоятеля о. Антона Калишевича, котрий був родом з Волині. Приблизно в той же час гітлерівці вбили дітей, що перебували у православному притулку для сиріт по вул. Вольській, 149 разом з усім його персоналом.
На другий тиждень повстання бомба з німецького літака влучила у будівлю греко-католицького храму на вул. Медовій. Осколками бомби було вбито священика Климентія Керницького і ченця Веніаміна Клачинського, храмова будівля була на три чверті зруйнована.
Бомбардуванням була повністю знищена і православна церква Святої Трійці, в якій вінчались і хрестили дітей чимало варшавських українців. Це сталось у другій половині серпня. Під уламками храму загинув його настоятель разом з дружиною і сином.
Варшавське повстання, як бачимо, стала одним з ряду прикладів того, як українці і поляки змогли стати вище того, що їх розділяло, і спільно виступили проти спільного ворога. Про такі приклади слід пам’ятати і тепер. І українцям, і полякам, які нині стоять перед обличчям спільних загроз.
фінансово.
Щиро дякуємо!
