Міжнародний контекст української проблематики

Ведемо нині розмову так, наче ми перебуваємо в замкненій культурі, цілковито відірваній від світу. Здається, що існує лише російський горизонт. Це велика стратегічна помилка, адже Україна волею долі, волею геополітичних обставин та історичної еволюції опинилася справді на цивілізаційному розломі в момент остаточного оформлення нових реальностей сучасного світу — з одного боку, західна євроатлантична цивілізація з її демократичною моделлю, а з іншого — східні цивілізаційні конфігурації, більшою чи меншою мірою автократичні.

Інакше кажучи, ми завжди маємо враховувати, що Україна нині (по майже двадцяти роках незалежності!) вкотре прагне вибороти демократичний шлях розвитку в украй несприятливих умовах. І ці несприятливі умови існують як із боку Росії, так і з боку Європи, так і всередині самої України.

Питання Росії

Перебування на цьому цивілізаційному розломі, який передбачив ще Семюел Хантінѓтон у своїй книжці «Сутичка цивілізацій», — це справді виклик: виклик шляхетний, але водночас і драматичний. Так, Росія справді оголосила Україні війну. Але Росія оголосила війну Україні не лише як Україні: Росія оголосила війну Україні як останньому плацдармові демократичного руху на пострадянській території, за винятком Балтійських країн. На території України Росія веде війну проти європейської моделі розвитку й загалом проти демократичного світу.

Ця поки що холодна війна матиме різні форми — і форми потворні. Адже ведеться ця війна в умовах реальних політичних та економічних загроз як демократичному світові, так і самій Росії, загроз, які Росія разом із демократичним світом могла б успішно марѓіналізувати. Але боротьба Росії проти західної моделі цивілізації в цих умовах ослабить і Захід (який частково опиниться в енергетичній пастці), і саму Росію, яка замість модернізації є сьогодні в зашморгу застарілих імперських схем, непродуктивних моделей їхньої консервації. І тут розуміння політичної проблематики має бути невіддільним від розуміння проблематики культурної.

У відносинах Росії з Європою, попри позірні діалоги та угоди, зокрема й газові, настав новий період. Із Росією сталося неможливе. Росія не лише втратила весь Схід Європи. Росія втратила Балкани. Для російської ментальності це крах усієї міфологічної схеми «братерства православних народів», які чомусь конче мають протистояти світові західного християнства. У цьому суть проблеми. Світ західного християнства переміг у цьому протистоянні, оскільки реалізував проект інтеѓрації. Росія ж утратила не лише православну Болгарію — вона втрачає Сербію, яка донедавна поводилася на Балканах як така собі міні-Росія, з відповідними геноцидами і депортаціями. Але тепер Сербія прямує не лише до ЄС, а й до НАТО. Тож Росія, велика не за потенціалом, а за обсягами країна, яка не дає ради своїм територіям, країна, перенасичена нині агресивними й часто взаємовиключними ідеологіями (спроба інтеѓрації в умовах культивування ксенофобії!), буквально божеволіє від фантомних болей втрачених просторів.

Росія не комунікує з модерним світом

Якщо на вступ до Європи вишикувалася черга, то від Росії тікають усі. Навіть колишні центральноазіатські республіки (крім найслабших, що теж показово) у той чи інший спосіб намагаються врятуватися від цього сумнівного «братерства». Тобто Росія не може чекати на добровільні альянси — її останнім аргументом залишається «принуждение к дружбе». І чим більше фантомних «республік», породжених фантомними болями, тим більш нестабільна Росія внутрішньо, політично і культурно. Адже нинішня Росія зліплена з різних цивілізаційних фраѓментів, які фактично не комунікують між собою, які розривають Росію зсередини, які не дозволяють їй здобутися на модерний варіант культурної ідентичності.

Сьогоднішня Росія живе в ХІХ столітті, каже американський політолог Роберт Каѓан. А це унеможливлює повноцінну комунікацію Росії з модерним світом. Раніше чи пізніше такий стан речей може й взагалі призвести до катастрофічних наслідків — і не лише Росію, але й сусідні з нею країни. Тому екс-радник президента Путіна з економічних питань, звільнений за «вільнодумство», Андрій Іларіонов називає такий стан речей «третім розпадом Росії». Така Росія, перетворена, за словами Іларіонова, на «ханство», може втримати свою окремішню цивілізаційну модель лише шляхом придушення будь-яких виявів демократії всередині країни та ідеологічної і мілітарної агресії за межами країни. Це, власне, і є те явище, яке російський письменник Віктор Пелевін називає ДПП (НН): «Диалектика Переходного Периода (из Ниоткуда в Никуда)».

До речі, окремим відгалуженням цієї розмови мав би бути і той цікавий аспект, що саме Росія зараз призводить до смерті російське православ’я. 2004 року Росія розв’язала багатополюсну агресію проти України, 2008 року — пішла війною на Грузію, 2009 року — розпочала виразний тиск на Білорусь. З історично політизованого російського православ’я, яке Петро І остаточно перетворив з Вівтаря на продуцента ідеологем для Трону, нині цілковито вивітрюються залишки моральної автономії. Підполковницький тон патріарха Кирила з його філіппіками проти Заходу та проповідями неіснуючого «братерства» — це останні гвіздки в труну цього «братерства». Ще кілька років — і стане очевидною інтелектуальна поразка східного християнства супроти християнства західного. Адже західному християнству з його багатовіковою філософією, доктринальною і моральною традиціями протиставляється каѓебістська лексика «зверху» та істерика напівписьменних учорашніх комуністів «знизу». У цьому сенсі офіційна Росія руйнує саму ідею православ’я, яке зможе врятуватися як віра, а не як державна ідеологія, лише в національних церквах. В одному має рацію патріарх Кирило: те, що він називає «Кієвской Русью», — це справді «унікальний цивілізаційний проект». Унікальний за методами свого самознищення.

Європа шукає своєї нової ідентичності, а Україна — своєї

Проблемна ситуація і з боку Європи. Україна після помаранчевої революції розпочала реально процес євроатлантичної інтеѓрації в момент, коли, по-перше, було втрачено дорогоцінний час (майже 15 років!), а по-друге, в момент, коли сама Європа, розширюючись на схід, переживає активний, але не безболісний процес свого власного перетворення. Адже Європа — це цивілізаційний проект, значно складніший від цивілізаційного проекту Америки, що вже, по суті, відбувся, тож може тільки розвиватися й удосконалюватися. Європа перебуває в процесі пошуку своєї нової ідентичності, яка весь час трансформується із входом нових країн у цю динамічну реальність.

Найпростіше сказати: Європа провадить проросійську політику. А що зроблено з боку України для створення інституційних і культурних механізмів розуміння української ситуації? За всі роки незалежності в українські амбасади надсилали послами відповідальних, компетентних людей лише в країни, які вважалися особливо важливими, — скажімо, США чи Ізраїль. Країни Європи — за рідкісними винятками! — вочевидь, важливими не вважалися, оскільки в цих країнах нерідко український дипкорпус складався (і часто сьогодні складається) з випадкових, а відтак і бездіяльних людей, для яких дипломатична місія становить свого роду канікули тривалістю в кілька років.

Такий «український» дипломатичний простір у культурному розумінні є філією російського дипломатичного простору — з неминучими негативними наслідками. Звідси — брак культурної стратегії, брак промоційних ініціатив, брак реакцій на публікації, на наукові події тощо, а головне — брак розуміння необхідності такої діяльності. І мені як людині, хвалити Бога, не причетній до жодних політичних структур, по-людськи й професійно не зрозуміло, чому — навіть при міністрах проєвропейського спрямування — у цій сфері не було проведено радикальних системних змін. Адже це ключовий пункт для створення в Європі проукраїнського «лоббі» в позитивному сенсі цього слова — так, як це робить Росія, так, як це робить Польща, і, зрештою, всі без винятку країни, які за кордоном будують позитивну систему розуміння, знання і сприйняття відповідних реальностей.

Ось тому, на мою думку, щоб зрозуміти, що маємо робити в самій Україні, необхідно послідовно вибудовувати європейську перспективу погляду на Україну. І не можемо також собі дозволити критикувати лише російську позицію. Ця позиція відповідає інтересам Росії — так, як їх розуміє нинішнє керівництво цієї країни. Ми ж маємо, насамперед, звернути погляд на себе.

Україна європейська чи пострадянська євразійська?

Отже, про яку Україну йдеться? Звично говоримо про мільйони негараздів. Не забуваймо, однак, що Україна парадоксально перебуває в кращій ситуації порівняно з Росією. Адже Україна не розділена на різні некомунікабельні між собою компоненти, як Росія. Наше суспільство розділене всього лише на дві некомунікабельні(!) реальності: потенційно європейська Україна та Україна пострадянська, або ж євразійська. Ця остання частина суспільства, звичайно, є вкрай агресивною і небезпечною для європейських перспектив України, але вона відмиратиме в силу своєї цілковитої неспроможності відповідати на виклики сучасного світу.

Інша справа — Україна потенційно європейська. Вона ще дуже незріла й часто непослідовна, однак це, власне, є цивілізаційний проект, що має кардинальну геополітичну вагу. Але тут особливо треба звернути увагу на інтелігенцію цієї потенційно європейської України. Власне кажучи, саме тут треба шукати основну проблему. Маємо констатувати, що ця інтелігенція великою мірою нестійка у своїх європейських орієнтаціях, непослідовна, а часто й просто корумпована. І це є ще один трагічний наслідок тоталітарної системи, яка саме в українському контексті винищила майже всіх інтелектуалів, здатних на опозицію до влади. Вчорашній колабораціонізм і сьогоднішня схильність до корумпованих стосунків із владою української інтелектуальної еліти вкрай ускладнює Україні шлях до громадянського суспільства.

Подивіться на Польщу. Польща впродовж двох століть послідовно обстоювала європейську природу своєї культури через боротьбу за незалежність. Від самого початку розпаду комуністичної системи польська інтелектуальна еліта пішла в структури влади, протестна еліта комуністичних часів тримала руку на пульсі всіх політичних трансформацій країни. І сьогодні ми кажемо: як потрібен Єжи Ѓедройц, як шкода, що немає Яцка Куроня… Але є Адам Міхнік, але Марек Сівець став одним із провідних європейських політиків, а Польща в найближчі роки буде надзвичайно важливим гравцем на політичному полі західної цивілізації. Основна причина — в послідовності польської інтелігенції в захисті європейських устремлінь польського народу — і європейських цінностей загалом.

В української інтелігенції цієї послідовності немає. Ця інтелігенція фактично розділена на три групи. Одна частина захищає ідею Європи, але в суто риторичних термінах. Друга частина вважає, що взагалі майбутнє України не з Європою і не з Росією, а «у себе», в якійсь туманній цивілізаційній ніші — це проект, неможливий для реалізації, але він чудово працює на іншу «роззброюючу» ідеологію — ідеологію «багатовекторності». І лише невелика частина інтелігенції має достатній культурний і навіть інституційний досвід для розбудови «європейського шляху» України. Але робота цієї інтелігенції ускладнена розмитістю ідентитарних параметрів суспільства з одного боку, а з другого — бездіяльністю державних органів щодо практичної імплементації теоретичних постулатів євроатлантичної інтеѓрації.

Україна не реагує адекватно на російський наступ на демократію

Суспільно-політична поведінка певної частини інтелігенції, на якій лежить відповідальність за євроатлантичний вектор інтеѓрації, часто занадто амбівалентна. Скажімо, спостерігається досить відчутна неуважність до проблем, так би мовити, європейської Росії, яку сьогодні репрезентує лише вузький спектр російської інтелігенції. У Росії мало не щодня відбуваються вбивства захисників людських прав, вбивства представників неросійських національностей. Ці кричущі факти майже не викликають у нашому суспільстві резонансу. Або ж хтось виявляє симпатію до об’єктивно переслідуваних представників опозиції — наприклад, нацболів, — забуваючи при цьому, що йдеться про ідеологію, несумісну з демократією.

У Росії є екстремісти на утриманні Кремля і екстремісти (типу «Сєвєрного братства»), які вважають політику Кремля занадто м’якою стосовно «нечисти, нежити, неруси». Тобто недостатньо, щоб організація мала антипутінський, антикремлівський код, щоб опинитися по один бік барикади з демократичними силами.

В Україні необхідний прицільний моніторинг цих процесів, зв’язок із російськими соціологічними центрами (наприклад, «Центр «Сова» чи той же «Левада-Центр»), які відстежують, зокрема, динаміку расизму і ксенофобських рухів у Росії. Недооцінка явища (взяти хоча б неофашистський неоєврасизм) не лише множить вогнища політичної небезпеки в Україні, а й підриває зсередини механізм зрілішання демократичної ментальності українського суспільства.

А що говорити про стратегію «окультурення» суспільства в плані його знання засад демократії, проблематики і життя демократичного світу? Офіційно проголошений курс на євроатлантичну інтеѓрацію викликав системний наступ Росії на Україну. І викликав також «системну» розгубленість Заходу, який бачить із боку України європейську риторику, але аж ніяк не стратегічний план інтелектуальної трансформації власного суспільства, ще цілком посттоталітарного за багатьма своїми параметрами.

У цьому сенсі для мене є однозначним, що величезною мірою саме українська інтелігенція відповідальна за нефункціональність механізму розвитку європейської України. Поки що можемо говорити лише про окремі ефективно діючі сегменти цього механізму. Скажімо, кожен номер газети «День» — це міні-антологія європейського мислення, в якій точно й гостро розставлено акценти, необхідні для формування європейської ментальності українського суспільства. І йдеться, завважте, не лише про політологічні акценти, а, власне, про інтелектуальні змісти демократії. Подібну політику проводить журнал «Український тиждень» — також ориѓінальний, динамічний та інтелектуально насичений проект.

Але що можуть окремі газети й журнали супроти телебачення, яке стало лабораторією, в якій культивуються всі токсичні посттоталітарні бацили?! Людина, вихована на сюжетах про бандитський Петербург і про доблесних чекістів, ніколи не стане громадянином (і не лише України, а взагалі жодної держави) і ніколи не стане європейцем. Єдиний світ, який видно з екрану нашого телебачення, це та ж сама Росія, яка послідовно й агресивно протиставляє себе європейській моделі цивілізації. І я знову ж таки не розумію, яким чином було випущено з рук важелі, що регулюють цю проблему. Без органу, який реально стане гарантом політичної, наукової, інформаційної коректності телебачення, годі поки що мріяти про Європу.

Україну об’єднають демократичні цінності

Радянська влада — це геноцид плюс плебеїзація всієї країни. Маємо справу нині з результатом цього шизофренічного експерименту над людиною. Тому я з великим скепсисом ставлюся до гасла: «Об’єднуймося!» тощо. Об’єднатися можна лише на основі чітко визначених критеріїв. Якщо основним вектором нашого мислення та нашої діяльності справді буде євроатлантична інтеѓрація, це буде конкретна праця на об’єднання України. Орієнтовані на демократію, по-сучасному мислячі громадяни є не лише на Заході і в Центрі України, а й на Сході і навіть на Півдні, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють і яке походження мають. Тому об’єднання можливе саме на основі демократичних цінностей.

Що ж стосується стратегічного плану розвитку держави, то знову ж таки — це план інтеѓрації України в Європу. Якщо ми виконаємо по пунктах всі інтеѓраційні вимоги ЄС, це й буде шлях до європейської України і водночас — до української України, в якій буде забезпечено захист також усіх інших національностей, включно з російською. Адже саме Європа — це простір реалізації націй, тобто — за польською формулою — співдружність «рівних із рівними, вільних із вільними». Це і є «європейська ідея». І в цьому плані «українська ідея» — це закономірно також і «європейська ідея».

Що ж до конкретної пропозиції, то справді, виходячи з фактично неприхованих погроз війни, з якими Росія звертається до України, необхідно скликати міжнародну конференцію, запросивши на неї політичних керівників Заходу. Загалом будь-який наступний круглий стіл чи конференція мають відбуватися в присутності журналістів — не як статистів і «техніків» відео, а як окремого голосу цієї дискусії. Адже журналістика — це один із основних важелів реальних демократичних перетворень. На таку евентуальну конференцію необхідно також запросити тих же Збіѓнєва Бжезинського, Андре Ѓлюксмана, Адама Міхніка, Вацлава Гавела й інших знакових постатей — тобто ту інтелектуальну еліту Заходу, яка завжди підтримувала українську державу як державу європейську.

Не маючи сил викликати на поєдинок країни НАТО та ЄС, Росія загрожує холодною, а може й гарячою війною проти демократичного світу на території України. Чим слабшою інтелектуально ставатиме російська політика, тим агресивнішою вона ставатиме мілітарно. А це є загроза для всього цивілізованого світу.

***
Доповідь представлена на круглому столі Національної академії наук, Конгресу української інтелігенції, Міжнародної асоціації україністів «Уроки українського державотворення: здобутки і втрати».

Оксана Пахльовська є професором українських студій Римського національного університету «Ла Сап’єнца».