Християнство принесло на Русь невідому доти форму медичної допомоги населенню – монастирські лікарні. Важко встановити дату появи найпершої такої лікарні. З літописів відомо, що вони існували вже в ХІ-ХІІ ст. у Києві та Переяславлі. В одній скандинавській сазі говориться про те, що Ольга – донька Рюрика – влаштувала лікарню, де доглядом за хворими займались жінки. Можливо, це була одна з перших монастирських лікарень в Україні.
Це не означає, що до хрещення Київської Русі медицини як такої не існувало. Навпаки, вона навіть успішно розвивалася. Народних лікарів називали «лєчьцами». Про них говориться в «Руській Правді» – найдавнішому зводі законів, який був складений за Ярослава Мудрого у першій чверті ХІ ст. «Руська Правда» законодавчо встановлювала оплату праці лікарів: людина, яка завдала шкоди здоров’ю іншої людини, повинна сплатити штраф у державну казну та оплатити лікування постраждалого.
Проте саме при монастирях зароджувалась медична наука. Коли до них потрапляли античні та ранні середньовічні медичні рукописи, слов’янською мовою їх перекладали монахи. Відомі переклади з грецької мови – «Аскліпово та Галіна» (від Асклепія та Галена), «Галінове на Іппократє» (коментар Галена до праць Гіпократа) тощо. Під час перекладу ченці доповнювали тексти своїми знаннями, що ґрунтувалися на досвіді народного лікування. Однією з найпопулярніших книг ХІ ст. був «Ізборник Святослава», що був переписаний двічі: 1073-го і 1076 рр. «Ізборник…», який містив медично-гігієнічні відомості, – справжня енциклопедія Давньої Русі. Знання з анатомії можна було знайти у відомому «Шестодневі» Йоана Болгарського (Х ст.), який використовувався на Русі аж до XVIII ст.
В оповіданнях зберіглися імена жінок-лікарів. Февронія, донька бортника, успішно практикувала лікувальну справу, донька чернігівського князя Євфросинія була «вельми знана в Асклепієвих писаннях». Автором першого вітчизняного медичного трактату (своєрідної «кандидатської дисертації» з медицини) буда Євпраксія Мстиславівна (близько 1108-1180 рр.), донька князя Мстислава Володимировича й онука Володимира Мономаха. З дитинства вона займалась лікуванням, за що отримала прізвисько «Добродея». Вона написала грецькою мовою трактат «Мазі» – твір у п’ятьох частинах, який систематизує розрізнені медичні відомості і містить її власні спостереження, особливо щодо жіночіх хвороб та догляду за новонародженими.
Величезну роль в історії медицини відіграв Києво-Печерський монастир (ХІ ст.), який того часу був своєрідним університетом. Іноки Печерського монастиря прийшли з гори Афон і принесли з собою медичні знання. «Києво-Печерський Патерик» доносить до нас відомості про деяких мешканців Печерського монастиря, які уславилися завдяки своєму лікарському мистецтву. Серед них, наприклад, преподобний Антоній, Доміан, Агапіт Печерський, Пімен Постник та ін.
Одним із найвідоміших лікарів того часу був монах Києво-Печерської Лаври Агапіт. До монастиря він прийшов за преп.Антонія і розгорнув широку діяльність. Лікував і братів, і мирян, які зверталися по допомогу, і не брав грошей за це. З літопису відомо, що коли Володимир захворів, до нього скликали не тількі місцевих лікарів, а й усіх відомих лікарів-іноземців, які жили тут, але попри все хвороба прогресувала. Тоді звернулись у Печерський монастир до преподобного Агапіта. Той вислав князю лікувальний відвар. Невдовзі після цього князь повністю одужав.
Історія донесла до нас, що популярність Агапіта викликала заздрість у його колег, перш за все у Вірменина, котрий до Агапіта безуспішно лікував Володимира Мономаха. Вірменин намагався навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла. Кажуть бо ж, що «людина людині – вовк, а лікар лікарю – вовчище». Так чи інакше, обидва лікарі увійшли в історію. Один – як уособлення безкористя й гуманізму, інший – як заздрісник, що зробив замах на більш успішного колегу.
А першим українським дерматологом вважаємо преподобного Аліпія (помер 1114 р). Той був іконописцем і в роботі використовував фарби на мінеральній та рослинній основі. Цими фарбами чернець успішно лікував від лепри та інших шкірних захворювань.
Фактично, на Русі не було жодного монастиря без «шпитальних палат», а для надання «скорейшей помощи страждущим… врач всегда должен был находиться в недужном месте», тобто перебувати при монастирі невідступно. На нього покладались обов’язки лікувати не тільки тих, хто жив у монастирі, а й тих, хто приходив молитися, яких потрібно було «…в случае нужды помещать в недужном храме». Це призвело до того, що до XVI ст. в Україні медичну діяльність у «загальнодержавному» маштабі здійснювали, головним чином, представники монастирської медицини. Це був час розквіту давньоруської монастирської медицини, а центром її був Київ.
фінансово.
Щиро дякуємо!
