З послання кардинала Йозефа Рацінгера до учасників руху Comunione e liberazione, які зустрічались у Ріміні 24-30 серпня 2002 р.
Під час Вечірні другого тижня Псалтир подає псалом 45-й, який описує весілля Царя, його красу, чесноти, а потім захоплено вихваляє його наречену. Під час Великого Посту та впродовж року цьому псалму передує антифон: «Найкращий ти на вроду між людськими синами, краса розлита на устах у тебе». Церква інтерпретує цей псалом як поетично-пророче змалювання стосунків Христа з Його нареченою – Церквою. Вона визнає Христа як найпрекраснішого з людей; благодать, розлита на його вустах, вказує на внутрішню красу його слів. Тут прославляється не лише зовнішня краса Спасителевого вигляду, а радше краса Істини, краса самого Бога.
Проте у понеділок Великого Тижня антифон до цього псалму змінено, а Церква запрошує нас розважати над ним у світлі уривку з пророка Ісаї: «Не було в ньому ні виду, ні краси, ні вигляду принадного не було в ньому» (53,2). Як погодити одне з другим? Вигляд «найкращого на вроду» такий жалюгідний, що ніхто не бажає поглянути на нього. Пилат представляє його натовпу зі словами: «Ось Людина!», щоб пробудити хоч якісь симпатії до настільки жорстоко побитої Людини, що в ній не залишилося не те що краси, а й людського вигляду.
Св. Августин, який у молоді роки написав книгу «Краса й гармонія» (De pulchro et apto) і цінував красу слів, музики, образотворчого мистецтва, захоплювався цим парадоксом і усвідомлював, що стосовно цього велика грецька філософія прекрасного була не так відкинена, як покликана відповісти на питання про те, чим є краса і яке її значення. Говорячи про парадокс цих текстів, він відзначав контрастне звучання «двох сурм» того самого подиху, того самого Духа. Він знав, що цей парадокс є контрастом, а не протиріччям. Адже обидві цитати походять від одного Духа, Який надихає всі Писання, хоч в них і лунають різні ноти.
Текст з пророка Ісаї ставить питання, яке так цікавило Отців Церкви: чи Христос гарний, чи ні? Будь-хто, хто вірить у Бога, в Бога, Який виявляє себе у зміненому вигляді Христа, розіп’ятого як любов «до кінця» (Йн 13,1), знає, що краса – це істина, а істина – прекрасна. У стражденному Христі людина також пізнає, що істинна краса містить у собі також образу, біль і навіть темну таємницю смерті, і що її можна знайти у прийнятті страждання, а не відкиненні його.
Зустріч із красою може стати раною від стріли, що вціляє в серце і отак-от відкриває наші очі, щоб пізніше, використовуючи пережите, ми навчилися давати правильні оцінки. Для мене незабутнім став концерт Баха під диригуванням Леонарда Бернштейна, який я слухав у Мюнхені. Я сидів поруч із лютеранським єпископом Гансельманом. Коли відлунала остання тріумфальна нота однієї з найвеличніших Thomas-Kantor-Cantatas, ми подивилися одне на одного і в один голос сказали: «Будь-хто, хто це слухав, знає, що віра справді існує!» Музика має таку надзвичайну силу, що під впливом серця, а не розуму, ми усвідомлюємо, що це не може народитися з нічого, але воно приходить із сили Істини, яка стає реальною у натхненні композитора.
Сьогодні краса поставлена під сумнів силою фальші, спокуси зваблювання, насильства й зла. Чи красиве може бути справжнім, чи, врешті-решт, воно є тільки ілюзією? А чи ж реальність не є по суті згубною? Страх – це не та стріла прекрасного, що веде нас до істини, а щось фальшиве, бридке й вульгарне, що за будь-яких часів спричинює людські муки. Хтось сказав, що після Аушвіцу вже більше неможливо писати поеми, говорити про Доброго Бога. Люди бажають знати, де був Бог, коли працювали газові камери. Ці закиди свідчать про те, що в будь-якому разі чистої гармонійної концепції краси замало, бо вона не може витримати протиборства з важливістю питання про Бога, істину та красу.
Отак ми повернулися до того звідки почали – до «двох сурм» Біблії, до парадоксу сказаного про Христа: «Найкращий ти на вроду між людськими синами» і «Не було в ньому ні виду, ні краси, ні вигляду принадного не було в ньому». У Стражданнях Христа прекрасне набуває нової глибини й нового реалізму. Той, Хто сам по собі є Краса, дозволив бути битим, обпльованим, увінчаним терновим вінцем. Проте у Його спотвореному обличчі проявляється істинна надзвичайна краса: краса любові, що йде «до кінця», тому вона й більша від фальші й насильства. Будь-хто, хто збагне цю красу, знає, що тільки істина, а не фальш, є справжнім натхненням для світу. Ікона розіп’ятого Христа визволяє нас від поширеного сьогодні обману. Хоча тут є одна умова: треба вірити у Любов, яка може ризикувати, щоб залишати без уваги зовнішню красу, щоб отак-от проголошувати істину прекрасного. Ніщо не може привести нас до ближчого контакту з красою Христа, ніж світ краси, створений вірою і світлом, що сяє з обличчя святих, через яких стає видиме Його світло.
Кардинал Йозеф Рацінгер
Скорочений переклад «КВ» за www.vatican.va
фінансово.
Щиро дякуємо!
