Постмодернізм: пастка для Слонопотама

Найперше, домовимося про сенс уживаних термінів.

Постмодернізм я розглядатиму в частковому економічному сенсі, як еклектичну суміш супероснов: капіталів, капіталістів і споживачів.

Його прояви у філософії, мистецтві, літературі тощо є суть індуковані стани проявів постмодернізму в економіці.

Коли я чую слово постмодернізм, я згадую слова Генрі Форда: «Реальний дохід дає тільки виробництво. Все решта – лише узаконені форми спекуляції».

Заперечуючи хибні цінності суспільства споживання, наївно постмодернізм сприймати, як його альтернативу.

Постмодернізм – це гламурне прикриття метастазів суспільства споживання. І це так тому, що вже дуже давно він перетворився у витончений фінансовий інструмент.

Розглядаючи різні прояви сучасної економічної кризи, простежуючи її ланцюги, можливо зробити загальний, але не повний, висновок: криза виросла з нестримного, штучного розвитку попиту.

Цей попит стимулювався нав’язаним споживачеві кредитуванням, кредитування забезпечувалося безвідповідальною колосальною емісією нічим не зв’язаних грошей.

В умовах модерну така ситуація миттєво розкривається через дисбаланс, що знаходить прояв в інфляційних процесах. Тому вихід був знайдений у вигляді сурогатних, віртуальних деривативів, якими зв’язали емісійну масу.

Забезпеченням сурогатних деривативів і виступив постмодерн.

У результаті, всі методики рейтингових агентств показували бездоганні контрольні суми, але проти реальних активів в цих сумах стояли ілюзорні цінності постмодерну.

Не важко здогадатися, у кого в результаті постмодерністських трансакцій виявлялися перші, а у кого другі. У трикутнику капітал-капіталіст-споживач останній опинився «в боргах, як в шовках».

І коли я кажу споживач, то маю на увазі не тільки американські домогосподарства, а вони на межі банкрутств до третього покоління, а й окремі країни, наприклад Грецію.

Саме постмодернізм накачував ілюзорним змістом фінансові бульки, саме він майстерно формував хибні цінності, облаштувавши їх у симпатичну протестну оболонку. Гламур і креатив відразу стали неймовірними активами.

Сукня «зірки», письмовий стіл модного письменника, зареєстроване зображення мишеня стали забезпеченням тисячних, а часом мільйонних запозичень.

Коли діамантовий собачий нашийник продають за гроші, які складають бюджет охорони здоров’я окремої африканської країни, я відмовляюся це розуміти. Але аукціони видають довідки, що це саме так. Під ці довідки оформляються страховки, вони знову і знову формують кредитні історії…

А рейтингові агентства показують бездоганні контрольні суми. Коли я почув, що «вартість» гравців збірних з футболу, які приїхали на нинішній чемпіонат світу, перевищує мільярди доларів, то чомусь подумав, що це всього лише близько 600 чоловіків, які просто віртуозно копають м’яч.

І тоді я задав собі питання – а як оцінили б ці ж «оцінювачі», скажімо, симпозіум 600 світових кардіохірургів? Втім, постмодернізм на те й “заточений”, щоб в ньому важко було зрозуміти логіку.

Але вона легко читається, коли розумієш, що за «корову у формаліні» цілком можна купити кілька українських сіл з усім їхнім ремигаючим стадом. Ось тоді і починаєш щось розуміти, і знову звертаєшся до Генрі Форда.

Постмодернізм – це помилкова цінність. Він має свої суто утилітарні цілі, в які б не примірював до себе шати. Постмодернізм – інструмент управління, управління вправного, але до хибних цілей.

Його автори – не обов’язково особистості, а швидше не особистості, а носії зовсім не постмодерністських інтересів у трикутнику капітали-капіталісти-споживачі.

Їх завдання зараз, прикриваючись риторикою про креатив, «бізнес в стилі фанк» і так далі підготуватися до головного – інформаційної цивілізації, в якій майнова нерівність поступиться місцем «цифровій».

В інформаційному світі ієрархічні структури втрачають здатність осмислити сучасний гігантський потік інформації. Для цього придатні мережеві структури.

Тому, побудова такої глобальної мережі і є надзавданням істинних модераторів економічного постмодернізму. ООН, НАТО, ЮНЕСКО, ті ж Антиглобалісти – суть прообрази такої майбутньої мережі.

Що стоїть на шляху цієї реалізації? На їх шляху стоять ієрархічні суверенні системи управління різних держав. Як їх послабити, розхитати, зробити проникними?

Постмодернізм, з його креативним хаосом, найкращий для цього інструмент.

Я добре розумію тривогу, яку вкладав Дерріда в слова, що алфавіт нищить діалект. Він жалкував про втрату різноманітності, імпровізації, палітри мови. Але його заклик до деконструкції я не розумію як буквальний заклик відмовитися від неминучого для життя будь-якої спільноти людей формалізму.

Я його розумію, як необхідність нового компромісу, формування нової уяви про успіх.

А апологетам постмодернізму, я хотів би запропонувати вибір: «До якого хірурга вони ляжуть на стіл? До класичного догматика, з традиційними підходами до професії, або до постмодерніста, з його креативними та невгамовними імпровізаціями?».

У прихильників економічного постмодернізму є багато аргументів «за». Але свої переваги вони доводять, використовуючи класичні методики – ті ж кількісні оцінки багатства.

Мені неодноразово доводилося зустрічати приклад, що якась ІТ-компанія, чи то не з напівпідвала, зі штатом у кілька десятків осіб, за кілька років «збивала» капітал, який перевищує Фонд майбутніх поколінь Норвегії. А цей фонд створювався десятиліттями важкої роботи на бурових цілим поколінням скандинавів.

Заперечити тут нічого, але замислитися є над чим. Для мене очевидною є необхідність внесення радикальних змін до методик світових рейтингових агентств.

Всі активи в цих методиках повинні бути зважені: не може однаково оцінюватися фабрика з виробництва накладних вій для котів і молочна ферма.

У ці методики необхідно ввести вагові множники, які б враховували, наприклад, валеологічну цінність активу для людини. Сотка української землі не може і не повинна коштувати стільки, скільки коштує мобільний телефон.

Коли я чую заклики до нашого керівництва сміливо вводити в практику своєї роботи креатив і постмодерн, то дуже сподіваюся, що цього не станеться. Інакше, замість нашої землі і корови, що дає молоко, ми залишимося з “коровою у формалін. А постмодерністи цей обмін обставлять в кращих традиціях карнавалу.

Так ще, по-моєму, називають постмодернізм: «суспільство карнавалу»?

Ось тільки у кого після цього карнавалу залишиться похмілля?

Якщо у вас заклинило двері, але замість того, щоб змастити петлі, вам пропонують постмодерново висадити одвірок, то добре подумайте, кому вигідно, щоб на ніч ви залишилися без дверей в домі.

При цьому, дуже важливо, щоб, поринувши у роздуми, ми попередньо все ж таки встановили для себе якесь виразне бачення – а чого ж ми хочемо? Яка наша уява про щастя? Що можна вважати справжнім успіхом?

Я вже наводив приклад світового соціологічного дослідження, за яким виходило, що жителі Норвегії та Нової Зеландії є одними з найбільш незадоволених способом розподілу благ у своїй країні, а в Бразилії та Аргентині цей показник найменший.

То можливо потрібно в методики світових рейтингових агентств коректно включити поряд з поняттями капіталізація та ліквідність ще такі показники, як «сієста» та «маньяна»?

Напевно, з таким постмодерном я б погодився. Але лише в глобальному масштабі.

Пастка для Слонопотама: вигадана пастка для істоти, яку вигадали П’ятачок та Вінні-Пух, яких вигадав Алан Мілн.