Майже півстоліття мешканці села Майдан, що на Вінниччині, не мали православної церкви. До храму добиралися в друге село за більше як 10 –к кілометрів. За Радянських часів їхній храм в селі розібрали, з його матеріалів зробили шкільну майстерню та клуб, а на тому місті спочатку була комора, потім дитсадок, а згодом пустир.
«Я ходив у 7 клас. Тоді і розпочали валити цю церкву, розповідає місцевий мешканець Володимир Коломієць, – і майстерню будували в школі. Це був директор школи Водзінський Роман Гнатович, – додає чоловік, – він був тоді парторгом, дуже відданий партії був».
За словами мешканки села Ганни Черічанської, партійці заставляли одного чоловіка хреста знімати, той не погодився, тоді самі й повалили, розібрали усе».
Сільській медсестрі Юзефі Братковській, яка була католичкою, таке ставлення до святого місця дуже боліло. Адже її хата стояла навпроти церкви. Після того, як храм знесли, місце довго пустувало. Потім люди почали там випасати худобу. Деякі – тихцем розпочали сміття звозити. Медсестра, постійно плакала за знищеним храмом.
«Вона коли подивиться у вікно, або вийде на подвір’я, – згадує донька медсестри Валентина Лауе – Ампонса, у неї постійно з’являлись сльози на очах. Вона завжди казала, – додає жінка, – навчайся доню, коли виростеш маєш зробити таке, щоб люди тебе постійно пам’ятали добрим словом. Можливо з Божою допомогою тобі вдасться відновити цю церкву».
Такі історії пам’ятає і онука Юзефи – Джулія. Бабусині згадки про стару церкву та її руйнацію у дівчини добре закарбувалися.
«Вона завжди дуже жалкувала про те, що церкви тут немає, – розповідає Джулія. – Постійно розказувала, що не має бути такого, аби на місті, де відбувалася Свята Служба, люди пасли корови і викидали сміття».
Юзефа Братковська та вся її родина за віросповіданням були католиками. І молитися ходили до католицької церкви, але пережити руйнування православного храму вона не могла.
«Моя мама не могла перенести такої руйнації, – ділиться донька Валентина Лауе-Ампонса. Вона в цьому селі виросла і прожила все своє життя. Вона мріяла відновити цей храм, але фінанси не дозволяли».
Бабусі Юзефи уже немає. Але залишений нею заповіт її донька за рік змогла втілити в реальність. Валентина побудувала нову церкву на тому ж місці. Фото старої церкви не збереглося, тому нову зводили за розповідями старожилів. Побудували її таких же розмірів, тільки цегляну. Найменували – на честь Дмитрія Солунського. Належить вона до УПЦ (МП).
«Ми не даремно цей храм так найменували, – зазначає настоятель. Коли тут стояла ще стара церква, перед її руйнацією, Валентинина бабуся зайшла в неї. На стіні висів образ Дмитра Солунського. Він був уже старий і тьмяний, коли вона подивилась на цей образ, то він сам по собі відновився, – розповідає священик. Ми думаємо, то був знак з Неба, що пройшовши всі біди, храм відновиться. І ми дуже раді, що це трапилось».
На відкриття храму прийшли вірні з усього села: і православні, і католики. Останні подарували ікони Ісуса Христа і Діви Марії, як знак примирення двох Церков. Священики освятили храм та відслужили першу Літургію. Селяни радіють такому подарунку. Тепер їм не потрібно їздити до храму в другі села.
«Люди будуть ходити, атож, ми в Ксаверівку їздили, а тут близенько. Спасибі цій Валі, що таке зробила, – каже Ганна Черічанська. Повернула нам віру в село».
За матеріалами: РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
