Цей рік – ювілейний для Товариства Ісусового в Росії, яка взагалі є особливою країною в їхній історії. Історичному оглядові ситуації присвячена лекція о.Штефана Ліпке SI, прочитана у Новосибірську.
1 квітня 1812 року єзуїти прибули в Іркутськ, щоб розпочати свою місію. За три роки вони відкрили душпастирство в Томську. Навіщо їм була потрібна ця місія?
Історичний контекст такий: 1772 року, після першого розділу Польщі, разом із набутими територіями в Російську імперію потрапили піддані-католики, а також єзуїтські школи, колегії, монастирі і 201 священик Товариства Ісусового. Наступного ж 1773 року Папа Климент XIV проголосив припинення діяльності єзуїтів. Однак папський указ був проголошений не на рівні усієї Церкви, а вводився за розпорядженнями місцевих єпископів. А імператриця Катерина ІІ заборонила його проголошувати на території своєї держави. Таким чином, орден формально зберігся саме на цих територіях. Через десять років Папа Пій VI дав російським єзуїтам усний дозвіл продовжувати діяльність і навіть відкрити новіціат. Тоді чимало колишніх єзуїтів із Європи подалися в Росію.
Отак можна було вже говорити про розширення діяльності. Звичною для цього Товариства працею була виховна нива, тож у Петербурзі було засновано гімназію. А далі постала ідея засновувати місії. Найбільша – Саратовська – постала 1808 року, охоплювала своєю діяльністю німців-колоністів католицького віросповідання. Менші за масштабом місії працювали на Кавказі.
Іркутський храм всередині. Тут недавно відбулися реставраційні роботи
З’явилося прагнення піти у Сибір. Туди бо також потрапили католики, головно поляки – як ті, хто приїхав добровільно, бути колоністом, так і засланці. На прохання графа Потоцького, їх душпастирством заопікувався міністр внутрішніх справ князь Кочубей. Його прохання до імператора Олександра І отримало дозвільний відгук; більше того – розсіяних по Сибіру католиків було вирішено селити разом, у поселення на зразок «редукцій», колись проваджених єзуїтами серед індіанців у Парагваї. Проте не було священиків. Генерал домініканського ордену дав згоду, але не вислав жодного священика за два роки, дієцезіальних священиків було мало. Тож князь Кочубей звернувся до Генерала єзуїтів, який тоді перебував у Росії.
Той погодився, висунувши 14 умов. Зокрема, Російська держава мала частково фінансувати місію, дати дозвіл на будівництво храмів або принаймні домашніх каплиць. Втім, питання про будівництво храмів імператор обійшов мовчанням. Не дістали єзуїти також і згоди на євангелізацію корінного населення Сибіру і Далекого Сходу, ще не навернених на християнство.
Після деякого часу очікувань справа рушила досить швидко. Імператор очікував від єзуїтів не тільки релігійної діяльності, а й впровадження на нових територіях передових технологій землеробства. Отже, генерал-губернатор Сибіру Пестель знайшов кошти на фінансування місії, справа рушила, а за деякий час, того ж 1812 року, Наполеон напав на Росію.
За таких умов громадити в поселення поляків-католиків, чимала частина яких була по стороні Наполеона, російська влада не бажала. Нова інструкція Генерала ордену рекомендувала навчати розсіяних по величезних територіях католиків любові до Христа і Богородиці та навчати їх духовних вправ за системою св.Ігнатія Лойоли. Ще одним важливим завданням для священиків було впровадження тверезого способу життя.
Місія у складі чотирьох єзуїтів (троє священиків і брат) насамперед постаралася знайти в Іркутську католиків. Їх було знайдено аж семеро. Тобто семеро чоловіків, без урахування їхніх сімей. Переважно бо чоловіки потрапляли до Сибіру, добровільно чи ні, а жінки залишалися вдома. Проблема шлюбів була однією з головних. Священики намагалися розшукати вірних, але це було складно: «поляками» місцеві називали всіх переселенців із західних губерній, а за католиків могли сприйняти, наприклад, спільноту старообрядців. Однак зусилля єзуїтів принесли плоди: за 1812 рік вони відшукали близько 200 католиків, з яких 168 приступили до сповіді.
До речі, державна влада суворо заборонила єзуїтам заопікуватися греко-католиками, яких було чимало в засланні. Вони офіційно вважалися не католиками, а «спокушеними православними». Виконуючи свій пастирський обов’язок, єзуїти зрештою загострили свої стосунки з владою, що стало однією з причин їхнього вигнання 1820 року.
Цікава статистика католиків по Іркутській губернії, наведена в рапортах єзуїтів. Якщо на 1812 рік налічувалося 242 католики, то на 1814-й їх було 1226. Вочевидь не йшлося про пастирський успіх у євангелізації: то переважно були військовополонені, наполеонівські солдати, заслані до Сибіру. Потім була амністія (972 католики на 1815 рік), а потім – чергова хвиля (1265 католиків на 1819 рік), головно за рахунок «неблагонадійних» із білоруських територій.
1820 року імператорським указом усі єзуїти були вигнані з Росії, перебравшись до «австрійської» частини Польщі. «Сибірська місія» Товариства Ісусового поновилася тише через 170 років.
За матеріалами: Sibcatholic.ru
фінансово.
Щиро дякуємо!
