«Я — брехун»

Катехиза о. Миколи Мишовського на тему брехні, що прозвучала в ефірі Радіо Марія:

— Слава Ісусу Христу! Вітаємо всіх слухачів Радіо Марія! Ми розпочинаємо ранкову катехизу з отцем Миколою Мишовським. Вітаємо, Вас отче! Слава Ісусу Христу!

— Навіки Богу слава! Щиро вітаю!

— Про що сьогодні будемо говорити в часі нашої катехизи?

— Продовжуємо говорити про Божі заповіді. Останніх кілька місяців з вами говоримо про заповідь «Не свідчи фальшиво супроти ближнього твого». Намагаємося розглянути цю Божу заповідь з різних сторін, подивитися, де ми би могли цю заповідь виконувати краще, де би ми могли помітити якісь такі речі, яких, можливо, до цього не помічали. Сьогодні дуже хотілося би мені, щоб ніхто з наших слухачів на мене не образився. Але хотілося би донести, власне, цю тезу: хочеться нам того чи не хочеться, але, на жаль, у собі потрібно побачити брехуна.

— Отче, Ви в собі його бачите?

— Так. Звісно, кожна людина, включно зі мною, скаже: «Та ні, який я брехун? Як так можна про мене говорити? Це неправда». Але тоді, коли емоції вщухнуть, тоді, коли людина сама перед собою, чи перед іншими заспокоїться, тоді можна спокійно відійти на дистанцію, подивитися і почати щось помічати. Тоді, коли це не залежить від якогось там сорому перед іншими людьми, тоді, коли це не залежить від якоїсь втрати репутації чи якихось наслідків, не знаю — кримінальних, репутаційних за якоюсь людиною, тоді людина, якби, стоїть сам на сам із цими справами. І коли прислухатися до того, що підраховують дуже часто науковці: що люди часто, кожного дня якось попадаються на брехню або, точніше сказати, грішать брехнею різними способами. І ми згадували у наших попередніх зустрічах, які були присвячені заповіді «не свідчи неправдиво». І згадували про те, що науковці підраховують, що людина кожен день по багато разів каже якусь неправду.

Але коли ми чуємо слово «неправда», нам, як правило, спершу здається, що неправда або брехня — це тоді, коли людина кладе руку на серце або на Біблію і обіцяє, що в цей момент вона дійсно каже: «правда і нічого крім правди». Ні. Це перебільшення, йдеться про зміщення акцентів, йдеться про певне  замовчування відповідних моментів, про вигадування або представлення за реальні якісь події або деталі, нюанси, яких насправді могло і не бути. Тобто, йдеться про такі дрібненькі брехні різного роду, які можуть з’явитися.

Чому зараз саме ви мені поставили запитання: «чи я в собі бачу брехуна»? Звісно, складно буде говорити далі, якщо я не відповім на це питання. І згідно з того, що я сказав тут, то можу сказати так: якщо придивитися чесно по собі, то можна побачити такі речі, де не є хоча би така спеціально неправда, але це, напевно, якісь такі несвідомі, підсвідомі бажання представити річ, якою би я її хотів більше бачити. То, я думаю, це є у кожної людини.  Тільки тут зараз річ не у цьому. Річ у тому, щоб ми хотіли побачити в собі цю брехню. Давайте зараз ставити аналогію. Я цю аналогію вже неодноразово проводив, тому що вона тут зараз дуже сильно пасує.

Будь-який алкоголік може вилікуватися з алкоголізму лише у випадку, коли він признається: «У мене є ця проблема. Я — алкоголік. Я п’ю». Так у нас, у християн, загалом. Ми всі можемо сподіватися на Боже милосердя, на те, що Бог над нами змилується. Тільки у тому випадку, тоді, коли ми погоджуємося і визнаємо, скажемо так: «Дійсно, я грішник, дійсно, я згрішив, дійсно, я це робив,чи я маю схильність до цього». Це не означає, що ми даємо собі такий дозвіл на те, щоб грішити, обманювати. Чи так само як той алкоголік, який хоче визволитись від цього недугу. Коли він каже, що я — алкоголік — не мається на увазі — змиряється з цим, погоджується, або. Від цього моменту потрібно відштовхнутися так само, як і кожний християнин в той момент коли він погоджується і каже: «Я маю гріх» не для того, щоб тішитися тим гріхом, а для того, щоб бути спроможним сприйняти, прийняти Боже милосердя, сприйняти  Боже пробачення.

І для нас, для християн,  взагалі все розуміння нашого християнства, розуміння Божого милосердя впирається саме те, чи я погоджуюся, що у мене є гріх, чи я, однак, не хочу втратити свою репутацію, не хочу про себе думати, що я не зробив нічого, що я не можу зробити нічого такого? В такому випадку Бог зі своїм милосердям стає якби неспроможним дати його. Він його хоче дати, Він хоче мені простити. Він хоче зробити мене таким, яким я мав би бути. Але я сам не хочу до тих пір, поки я в цьому не зізнаюся. Так само всі гріхи, які є, скажімо, в десяти Божих заповідях. Я не кажу що у повній мірі, на повну катушку. Але якоюсь мірою десь ці нюанси можуть проскакувати. Так? Адже ми розуміємо, що коли ми говоримо про гріхи, ми говоримо не тільки про ті гріхи, які стали явними.

Не тільки про ті гріхи, які побачили всі, або навіть які побачив я. Коли ми слухаємо Христа, який дуже сильно змістив градус чесності. Коли Він сказав, що не той, хто вчинив перелюб, а той, хто в думці своїй подумав про перелюб; не той, хто вбив свого ближнього, а той, хто подумав про те, щоб це зробити зі своїм ближнім — той вчинив гріх. Так градус відповідальності посунений в саму таємницю людського серця. А ця таємниця є дійсно великою і що там відбувається всередині, то знає тільки Господь Бог. Тому що дуже часто людина сама себе обманює і сама собі не хоче зізнатися із тим, що в ній в середині відбувається.

Уявімо собі, що ми потрапляємо на допит, що ми потрапляємо на тест детектором брехні. Нам будуть ставити різні запитання, будуть до нас підбиратися з різних сторін. І, звісно, не будуть нам ставити якогось питання, пов’язаного, можливо, із якимось  злочином. Звісно, ну боронь Боже комусь зробити якісь крамольні неправильні страшні речі. Але уявімо собі, що нам будуть ставити запитання такого побутового характеру – тих наших розмов, тоді, коли ми казали одне, а нам казали інше, і якихось інших там дрібниць, пов’язаних із тим. Так? Тобто, я не кажу про злочин, я не кажу про якийсь серйозний переступ. Я кажу про сам факт того, що ми могли би бути досліджені на детекторі брехні. І уявімо собі, що ті люди, які потрапляють на цей детектор брехні, дуже сильно переживають, тому що як би відчувають, що їхні думки, якісь потаємні прагнення, порухи серця, не знаю, те, що усвідомлювали, бачили розуміли тільки вони, зараз побачить якась інша людина. Людина себе починає почувати, звісно, ніяково або починає хвилюватися, нервуватися. Її це дратує загалом, вона би не хотіла, щоб це було. «Детектор брехні» — це препарат, яким користуються в криміналістиці або в якихось інших випадках – тоді, коли потрібно з’ясувати правду. Під’єднуються відповідним чином до людини якісь датчики, людині ставляться якісь запитання. І тоді, коли людина якось невпевнена в своїй правоті, коли відповідає на запитання, у неї якимось чином або відбувається стукіт серця, або збільшується пульс, тиск, або якась там мозкова активність. Я там в деталях сказати про це не можу, тому що знаю про «детектор брехні» так само як і більшість з вас, і досить так побіжно. Але ця річ працює на реакціях людини, на тому, що людина може десь схвилюватися і, відповідаючи на якесь незручне запитання, в той чи інший момент може більше дратуватися, і це може послугувати тою зачіпкою для того, щоб вірити цій людині в цей момент чи не вірити. Інколи сімейні пари влаштовують одне одному такі допити.

Тобто, є фірми, до яких можна прийти і пройти тест на «детекторі брехні». Один ревнивий чоловік дуже підозрював свою дружину в тому, що вона йому зраджує. Він ніяк не міг знайти спокою і завів свою дружину на «детектор брехні». Вона відповідала, поводила себе, звісно, спокійно, тому що за нею нічого не крилося. Фірма, яка проводила цей тест, тому чоловікові сказала, що все гаразд, що у нього немає причин не вірити своїй дружині. Ну але така дружина, яка перейшла цей тест, треба сказати також, що і приниження певне, каже: «Ну, а тепер, любий, будь ласка, сідай ти. Тепер ти пройдеш цей тест.» Звісно, ось ця бувальщина з життя однієї з фірм, яка проводить тести на детекторі брехні може нам показати те, що ми як люди самі залюбки хотіли би звісно, щоб інші люди казали правду, а особливо таку правду, яка нам би була вигідна, яка би нам підходила. Але, звісно, ми би зовсім інакше себе поводили, якби ті самі люди нам би ставили запитання, коли б ми були під’єднані до цього детектора брехні.

Але тут для нас, для християн, дуже важливо усвідомити або постійно пам’ятати собі цю річ. Тому що вона дуже легко вивітрюється з пам’яті: хочемо ми того чи не хочемо, але прийде такий момент, коли ми всі до одного будемо піддані тесту на «детекторі брехні». Це буде остаточний суд і таким тестувальником буде Господь Бог, який представить, покаже нас в повній правді, який скаже нам не тільки те, що ми робили і чого ми не робили, покаже також нам те, що ми хотіли зробити та якими були наші думки, якими були наші емоції. І, напевно, тоді ми вже не зможемо перед Богом сказати, що «ні, я був правий, ні, я того то й того не робив, я не думав чи не хотів». Тому що тоді правда буде саме такою, якою вона є. Зараз, коли я кажу те, що в собі потрібно побачити брехуна, я кажу не для того, щоб образити кого-небудь із слухачів. Я цього, звісно, не хочу.  Але для того, щоб чим більше ми побачимо у собі чогось такого, чого не повинно би було у нас бути, тим менше у нас буде того здивування на тому світі. Тим менше ми будемо готові до того, щоб як би, дивуватися чи не погодитися з тим,що ми десь у чомусь та й були неправими.

Олексію, думаю, зараз можна зачитати телефони для наших слухачів.

— Прошу. Запрошуємо слухачів телефонувати  577-56-45, 577-56-46, 098-650-18-60 і 093-323-73-18 .Також  є можливість писати запитання чи коментарі на скайп FM 6968 і на Фейсбук – відповідний статус вже створений. Отче, я так розумію, що можу також і я до запитань переходити?

— Так, звісно.

— Якщо ситуація з нами настільки кепська, що ми брехуни, і в принципі змінити ситуацію не зможемо, то що нам із цим робити? Добре, ми усвідомили, що ми брехуни. Але ситуація не змінюється – ми все одно продовжуємо так чи інакше перебільшувати чи то зменшувати, чи то по іншому розставляти акценти. В чому є надія для нас?

— Надія є у тому, що ми можемо наближуватися, ми можемо бажати правди.

— Тобто, я брешу, але я бажаю правди. Це максимальний ступінь наближення, який я можу досягти. Правильно?

— Ні. Якщо я вважаю, що потрібно просто самому собі зізнатися у тому, що я можу сказати неправду, можу перебільшувати, можу говорити чи думати, чи самообманюватися різними способами. Тобто, перша річ тоді, коли я зізнаюся у цьому, дає мені шанс до того, що я принаймні почав десь це помічати. Подивіться, є дуже важлива річ — така певна роздвоєність в нас, як людей в певному моменті. Дивіться, я думаю, ви зараз погодитеся зі мною, із цим спостереженням. Коли ми говоримо як люди про своє здоров’я, скажімо там про руки, ноги, які можуть боліти, про тиск, про нирки, шлунок і так далі. То ми залюбки на це нарікаємо. Ми можемо сказати так, що там є проблема із чимось, якась там енна хвороба. Ми, зазвичай, зізнаємося у цьому. Тому що виходить так, що хвороби нашого тіла поза нашою відповідальністю, поза тим, що я вирішую, що я можу зробити. Поза мною, воно само захопилося, воно само болить, мені з ним недобре.

Натомість, коли ми говоримо про хвороби духа, тут дуже складно зізнатися у тому, що ця хвороба духа десь та й може бути. Тому що виходить, що якщо я не можу вплинути на біль у коліні чи тиск підвищений чи понижений. Натомість, якщо йдеться про хворобу духа, про те що я роблю, чи говорю, чи думаю, чи хочу чогось не того, то це вже моя відповідальність, це вже я за це несу відповідальність. Це я можу робити, або цього не робити. І тому мені не хочеться в цьому зізнатися, тому що довелося би відповідати. Я не можу одним своїм вольовим рішенням зробити щоб у мене, уявімо собі, не боліло, наприклад там, коліно чи нога, чи щось інше. Натомість я можу вирішити і сказати: «ні, я тут скажу правду, я тут погоджуся з якимось там перебільшенням, так, і з якоюсь деталькою, яка не відповідає дійсності». А отут вже вкрадається: «стоп, якщо я зізнаюся, доведеться мінятися». А мінятися не хочеться. І тут корінь саме цієї справи.

Серед лікарів є такий цинічний жарт: якщо ви прокинулися зранку і у вас нічого не болить, значить ви померли. Ну і в принципі, кожна людина, яка вже там трошки років життя прожила, погодиться з цією тезою, що дійсно, ідеально здорових людей не буває. Десь там якась хвороба буває. Тобто, з тілом ми погоджуємося. Натомість з духом ми погодитися не можемо, тому що після цього доведеться щось змінювати. Надія не у тому, щоб ми махнули рукою і сказали: трапляється брехня або трапляється гріх. Махну рукою, то й по всьому, тобто нічого я тут змінити не можу. Ні. Це саме той момент, після якого треба буде закачати  рукава.

Щоб не бути голослівним, наведу приклад зі своєї практики. Отож уявіть собі, що ви, як священик можете спостерігати за певними ситуаціями, коли сповідається спершу одна людина,  а потім за нею сповідається інша людина, але яка представляє ту саму ситуацію, але з абсолютно іншої точки зору. Скажімо, це може бути в таких випадках тоді, коли першою йде дитина, а потім — батько, або коли дружина, а потім чоловік, або один товариш, а потім інший товариш. Тобто таких ситуацій може бути море і є також багато. Коли я, розуміючи, що я, як людина є тільки свідком, так? Одна людина порівняно із іншою не хоче подивитися або побачити ту ситуацію з іншої точки зору. Погодитися у тому, що вона десь могла помилитися, десь могла бути неправою. Так? Тобто, зараз я говорю не про конкретно, коли хтось називає чорне білим, а тоді, коли людина просто не хоче помітити щось збоку, не хоче помітити точку зору іншої людини, або потребу іншої людини, або, не знаю,слабкість іншої людини і ввійти в її ситуацію. Не знаю, чи я зараз доступно висловлююся, чи цей приклад є наглядним.

— Зрозумів цей приклад. Я запрошую слухачів долучатися, залишати свої запитання в мережах і телефонувати. Можливо в катехизі про брехню якось не хочеться дзвонити, щось там питати. Тим паче, що хто не знав цього(я, наприклад, знав і про себе також), що ми всі, в принципі, брехуни, по секрету вам скажу.  У нас є телефоний дзвінок. Абоненте «Київстар», вітаємо.

— Слава Ісусу Христу! От я згодна з тим, що всі ми брехуни. У мене таке питання: коли людина бреше постійно і безпричинно, то як оточуючим жити з ним поряд? Чи треба вказувати на цю брехню? Чи змовчувати, чи терпіти? От як поводитися, хто живе з ним?

— Зрозуміле запитання: брехня без причини. Якось особливого зиску немає в тому, щоб збрехати. Можна абсолютно спокійно обійтися без брехні, нічого це не нашкодить. А все одно людина бреше.

— Так, так. Ну, трагічний випадок, насправді.

— Чого трагічний, отче?

— Трагічний. Тому що сьогодні ті речі, які я говорив, я маю на увазі не якусь таку очевидну брехню. Я маю на увазі не перекручення якихось фактів. Я скоріше, коли говорю, чи називаю нас брехунами, маю на увазі оці детальки, які на перший погляд непомітні. Наша слухачка говорить про відверту брехню.

— Ви знаєте, отче, коли ось та людина, яка без особливої причини бреше. І, звичайно, що в таких випадках це дуже часто проходить і знову забувається. Відповідно якось людина начебто і не брехала. Ну, я не знаю, чи хтось знайомий з таким досвідом. Але те, що сказала слухачка мені особисто близько.

— Так, так, я розумію. Дивіться, чому трагічно. Це означає, що ця людина цієї проблеми не помічає. Так? Як перше. Тобто, проблема така запущена, можна сказати. Натомість, щоб вийти з цієї ситуації, так як і в кожному зауваженні потрібно людину не засудити, але виявити цю проблему. Делікатно сказати, вказати на цю проблему. Теж і подивитися, якого роду була ця брехня. Тому що людина може просто вигадувати якісь там байки. Байкарство це ж якби брехня, факти не відповідають дійсності, але слухачі знають, що ця людина зараз вигадує. Так?

— Або, наприклад, дитина, яка собі фантазує, що вона грає зі своїм якимось уявним, наприклад, другом.

— Так, так.

— То це не брехня? Карати за це не потрібно батькам?

— Я думаю, що батькам у такому випадку треба звернути увагу не так на дитину, як на той час, який вони дають дитині – або вона не має з ким поговорити, або погратися. Проблема може бути в зовсім іншому.

— Отче, у нас тут є запитання і від слухачів є телефонний дзвінок, і дописують у фейсбуці: «як Ви дивитеся на брехню як суб’єктивну правду? Не маю на увазі зараз грубий обман». І запитання слухача. Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки. У мене таке питання, отче: якщо ми, дивлячись в очі, відкрито брешемо хворій людині, що «дійсно, все буде добре, ти вип’єш ці ліки і одужаєш», але прекрасно розуміємо, що це може бути і безнадійно? І ця сама хвора людина відчуває цю нашу брехню. От що краще:  змиритися якось чи брехати дальше? Бо ми рахуємо, що ніби і є якась надія, підтримка. Дякую, отче.

— Дякуємо Вам. Отож, два запитання маємо.

— Перше — стосовно суб’єктивної правди. Тут треба зрозуміти, що кожна людина дивиться на гірку річ із своєї точки зору, тобто зовсім по інакшому. Будь-яку іншу ситуацію буде сприймати  хлопець. І ту ж саму ситуацію, зовсім інакше буде сприймати батько, в якого є дитина чи діти. Так? Тобто, тут ми не говоримо про те, що ці люди брешуть чи неправильно підходять. Просто кожна людина має трошки інший багаж. Суб’єктивність є, з нею треба погодитись. І коли я наводив цей приклад, коли я стаю якби нехотячи свідком у випадку, який стосується однієї ситуації. Але цю ситуацію, звісно щиро, перед Богом представляють якісь інші люди. І я бачу, що ці люди просто не помічають, бо не хочуть помітити якихось речей. Тобто ця суб’єктивнсть дуже часто може стати причиною якихось таких великих або дріб’язкових непорозумінь у сім’ях, у якихось товариствах, у спілкуванні. Йдеться про те, що нам потрібно прийняти цю суб’єктивність, але з іншого боку намагатись ввійти, вчутися в ситуацію іншої людини. Стати на її місце, тобто, це універсальне правило, про яке говорив Христос: «Все, що ви хочете щоб вам робили, ви робіть людям».

Стосовно іншого питання про хвору людину: чи казати їй правду, чи не казати. Це питання, наскільки я рахую, раз котрий четвертий чи третій виникає у наших передачах. Завжди це питання ставлять інші слухачі, ну звісно, що ці передачі мають дуже довгий цикл. Я тут повторюся за собою. Дуже складно сказати людині, яка хворіє, про її хворобу. Тому що спершу у нас з’являється такий гуманізм, що треба сказати те, що ця людина би хотіла почути, те, що вона хотіла би сприйняти. Але потрібно розуміти, що ця людина тоді, коли пройде якийсь час, дуже нетривалий побачить, що ви її обманювали. І біль розчарування, образа на вас, на людину, яка їй брехала, може створити більше болю, більше шкоди цій людині, ніж виявлення тієї правди, яка була на початку. Хоча стосовно хворих, треба розуміти, що, уявіть собі, що, боронь Боже, ця людина  помирає, а ви їй вчора казали, що «ні, з тобою буде все добре» і лікарі сказали, що все гаразд. Так? І ця людина помирає з цим відчуттям, що доки вона помирає, бо в неї ця хвороба, то в неї ще й не було товариша, який би міг їй сказати, міг підтримати. А тут як священик, я не можу не пригадати вкотре про такі ситуації із хворими, коли до хворих не кличуть священика, не кличуть на останню сповідь, на покаяння, на яке людина має право обов’язково. Це щось дуже важливе. Тільки заради того, щоб цю людину не налякати. Я зустрічався з багатьма випадками похоронів, коли люди приходять і кажуть: «Ось поховайте таку то людину». Перше запитання: «Коли вона була сповідана?» І родичі відповідають, що ця людина не була сповідана, тому що «ми не хотіли її налякати, що вона захворіла.»

— У нас  є дзвінок. Слава Ісусу Христу!

— Христос воскрес! У меня к батюшке вопрос такой. Это вот мы когда люди друг другу ложь говорим, обманываем. А если вот ты знаешь перечень своих грехов в большей или меньшей степени, которые грехи, и перед Богом каешься, просишь за них прощение, что ты избавишься от них, а сам не можешь от них избавиться. Получается, что мы и Богу брешем, когда мы каемся, а потом снова это же делаем?

— Стосовно того чи й Богу брешемо. Думаю, що більше ми в собі побачимо цієї неправди, тим більше ми маємо шансів на те, щоб з цього виправитися. Так? А чи брешемо Богу? Ну, тут я думаю, кожен за себе повинен сказати і намагатися цього не робити.
 

— Тут говориться про інше. Людина, очевидно, ставлячи це питання, має на увазі себе. Тобто, вона розуміє, що вона Богові щось говорить, наприклад, щось обіцяє, щось намагається виправити. На сповіді ми також обіцяємо виправитись, але ж не виправляємося часто. Ось запитання: чи є це брехня Богові?

— Гаразд, я зрозумів ваше уточнення. Я думаю, що у багатьох випадках потрібно самому перед собою поставити дуже прямо це запитання: Я дійсно хочу виправитися, чи ні? Тобто, визнати проблему — це одна річ, вирішити більше цього не робити надалі – це інша річ. Потрібно бути чесним самим перед собою. Дивлюся, у нас уже останні кілька хвилин. Я дуже сильно би хотів, коли ми говоримо про заповіді чи переступи, про якесь зло не змістити в неправильну сторону акценти. Тому що ми говоримо про гріхи не тому що ми погані, все погано, потрібно опустити голову, сумувати. Ні. Це означає, що чим більше ми помітимо в собі чогось, що нас відділяє від Бога, тим більше ми зможемо помітити це, знищити це і до Нього наблизитися. Тим більше ми зможемо ось це Боже милосердя, цю Божу милість прийняти. І це дуже важливо. Щоб ми помітили не тільки свою грішність, але також Боже милосердя. Не тільки свою недосконалість, але й те, що Він може дати. Помічати не тільки себе як грішника, але помічати Його, як Того, Хто чує і грішність знищує.

— Отче, дякуємо Вам і за цю катехизу і за це заохочення. Ви так попередили те запитання, щодо того, як заохотити нас, які можливо десь опускаємо руки, що аж з цим гріхом боротися сил вже немає. Дякую Вам.

— Дякую, дякую. Хай Господь благословить!

З о. Миколою розмовляв Олексій Погорєлов
Катехизу розшифрувала Олена Свирид
Фото: Кадри з фільма “Теорія брехні”