Патрик Оліх OFM. «Вступні відомості про четверте Євангеліє»

Отець Патрик Оліх OFM, голова Товариства біблістів РКЦ в Україні, прочитав доповідь «Вступні відомості про четверте Євангеліє» в рамках першого симпозіуму Товариства. Зустріч відбулася 25 жовтня цього року в Інституті релігійних наук св. Томи Аквінського в Києві.

Такі зустрічі експертів, що допомагатимуть глибше розуміти Святе Письмо, Товариство спільно з домініканським Інститутом планують проводити на Якіра, 13 і в подальшому.

Пропонуємо для зацікавлених також запис лекції о. Патрика.

Патрик Оліх OFM. «Вступні відомості про четверте Євангеліє»

Як пише George R. Beasley-Murray у вступі до свого коментаря на Євангеліє від святого Йоана: “Останнє з чотирьох Євангелій виглядає посеред них у спосіб, подібний до появи Мелхіседека Авраамові: «без батька, без матері, без генеалогії» (Євр 7, 3). Будь-що, що ми бажали би знати про цю книгу, є непевним, і будь-що про неї, що здається знаним, становить предмет дискусії1”. Перед нами знаходиться Євангеліє, яке захоплює і лякає одночасно. Захоплює своїм незвичним висвітленням особи та історії Ісуса з Назарета, бо, справді, стиль автора не схожий на твори Євангелістів Марка, Матвія та Луки. І лякає, бо той же стиль іноді важко “розшифрувати”, іноді його важко читати й сприймати. Це як глибина, що викликає холод у грудях, чи висота, що запаморочує голову. Спробуймо дати загальний погляд на цю книгу, відповідаючи на кілька важливих з методологічної точки зору питань: хто написав Євангеліє? Коли воно було написане? Коротко придивімося до цих запитань.

  Автор четвертого Євангелія

На перший погляд здається, що все очевидно: в кожній Біблії вказується на автора цього твору — святого Йоана. З церковного навчання знаємо, що мається на увазі святий Йоан, один із Дванадцятьох Апостолів Ісуса Христа. Але ніде в тексті ми не знайдемо прямої вказівки на таке авторство, як і в разі трьох інших канонічних Євангелій. Щоб дати відповідь на питання про авторство, проаналізуємо внутрішні вказівки книги (тобто що із самого тексту Євангелія можемо дізнатися про автора) та зовнішні вказівки (тобто що про авторство говорять інші, небіблійні джерела).

Внутрішні дані про авторство

Бібліст Весткотт говорить про дані щодо авторства, порівнюючи їх із колами, що поступово розширяються. Він, аналізуючи текст, починає з найпростішого твердження: автор книги — єврей; потім — що автор це єврей із Палестини; він був наочним свідком того, що описує; автор належить до групи Дванадцятьох Апостолів; і, нарешті, автором є Апостол Йоан. Два останніх “кола” залежать від переконання, що лише Апостоли були виключними свідками деяких подій, описаних у Євангелії, та що “улюбленим учнем”, який згадується в тексті, є ніхто інший як Апостол Йоан. Щодо цього останнього переконання дискусії не стихають до сьогодні.

Визначення “учень, якого Ісус любив” (ὁ μαθητὴς ὃν ἠγάπα ὁ Ἰησοῦς або ὃν ἐφίλει ὁ Ἰησοῦς (Йн 13,23; 20,2)) знаходимо в Євангелії у кількох місцях: 13,232; 19,263; 20,24; 21,7.205. У Євангелії в інших місцях говориться про якогось особливого учня Ісуса, і можливо, що це той самий “улюблений учень”, а саме: 1,35-40 (перші учні Ісуса); 18,15-16 (інший учень, що знає первосвященика і вводить Петра у двір) та 19,34-37 (свідок витікання крові й води з пробитого боку Ісуса).

З 13,23 бачимо, що цей “улюблений учень” знаходиться у Вечірнику на Останній Вечері — він наочний свідок цих важливих подій, разом із розп’яттям та воскресінням. Із паралельних місць у синоптичних Євангеліях знаємо, що в цій особливій вечері брали участь лише найближчі учні Вчителя з Назарета, Його Апостоли (Мк 14,17 і пар.). У Євангелії двічі говориться, що цей учень під час Тайної Вечері спочивав на лоні (інші переклади говорять “на грудях”; ἐν τῷ κόλπῳ τοῦ Ἰησοῦ т а ἐπὶ τὸ στῆθος (21,20)) Ісуса. Вираз нагадує подібне висловлювання в Йн 1, 18: “Ніхто Бога ніколи не бачив, Єдинородний Син, що в лоні Отця, Той Сам виявив був” (Θεὸν οὐδεὶς ἑώρακεν πώποτε·μονογενὴς θεὸς ὁ ὢν εἰς τὸν κόλπον τοῦ πατρὸς ἐκεῖνος ἐξηγήσατο). Ісус пізнав Небесного Отця завдяки тісному зв’язку, який існує між ними, тому Ісус має особливий авторитет в тому, щоб іншим дати пізнання, учасником якого Він сам є. Подібно і цей “улюблений учень” перебуває в особливих стосунках з Ісусом, а тому може передати іншим те, що сам пізнав через свій зв’язок із Божим Сином. Учень отримав особливий авторитет передавати своє сокровенне знання про Ісуса Христа.

Цей же учень стоїть під хрестом, і йому Ісус довіряє свою матір. У 16, 32 Ісус говорить, що “ви розпорошитесь кожен у власне своє, а Мене ви самого покинете”, звертаючись до учнів під час довгої промови у верхньому залі Вечірника. Але під хрестом знаходимо все-таки одного з учнів. Здається, що “улюблений учень” не походить із групи Дванадцятьох. Але той самий стиль віршів 34-37 у 19 розділі та вірша 24 у 21 розділі все-таки схиляє до думки, що під хрестом стояв саме той самий “улюблений учень”, який був на Останній Вечері. Отож, опис сцени під хрестом зміцнює духовну позицію цього учня як наочного свідка — одного з небагатьох — тілесної смерті Ісуса в Його людській природі та відповідального за Матір Учителя.

У 20 розділі особа цього неназваного учня знову дуже сильно підкреслюється і одночасно пов’язується з фігурою другого важливого Апостола — Симона Петра. Обоє дістають звістку про воскресіння Ісуса й біжать до гробу. Першим прибігає улюблений учень, але чекає на прихід Петра. Входить після нього, але, на відміну від Йониного сина, вірить, споглядаючи на похоронні полотнища, в які було загорнуте тіло Ісуса.

Ця сама тема продовжується у наступному, тобто 21 розділі: саме “улюблений учень” розпізнає Воскреслого і говорить про це Петрові. В другій частині останнього розділу Євангелія ця тема більш заплутана. Петро отримує особливе покликання від Ісуса після визнання любові. Спаситель говорить теж про майбутню мученицьку смерть князя Апостолів. І тут знову повертається розмова до “улюбленого учня”: “А що з ним буде?” — запитує Петро, не дістаючи точної відповіді. Але далі — вірші 23-24 — бачимо вставку автора тексту, який відверто пояснює слова Ісуса: “І це слово рознеслось було між братами, що той учень не вмре. Проте Ісус не сказав йому, що не вмре, а: Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, що до того тобі? Це той учень, що свідчить про це, що й оце написав. І знаємо ми, що правдиве свідоцтво його!” Автор навіть удруге повторює слова Назарянина, що пролунали віршем раніше та вказує на істинний сенс цих слів. Із цієї вставки можна зробити висновок, що “улюблений учень”, на момент написання коментаря, вже не жив, що й викликало хвилювання серед віруючих, які пам’ятали слова Ісуса і розуміли їх по-своєму. Петро вже напевно теж засвідчив свою віру мученицькою смертю, про яку говорив йому Ісус на березі Галілейського моря; відійшов до Господа і “улюблений учень”, котрий, однак, продовжує свідчити Доброю Новиною — Євангелієм, книгою, де записане його знання Ісуса Христа, Божого слова, що стало тілом.

У цьому фрагменті зустрічаємося зі ствердженням, яке належить уже не “улюбленому учню”, бо про нього говориться в третій особі, що саме цей учень щось написав. Ще не заглиблюючись у розуміння цього вірша, варто підкреслити, що визначення “улюблений учень” не може належати — з високою долею імовірності — самому учневі. Тобто ті місця, де вживається цей вираз, напевно вийшли з-під пера іншого автора. Про проблематику 21 розділу належить говорити окремо, але сміливо можна сказати, що текст Євангелії виявляє працю не одного автора, а кількох людей, завдяки яким текст має такий вигляд, яким ми його бачимо. Отож, як же розуміти вислів: “Це той учень, що свідчить про це, що й оце написав. І знаємо ми, що правдиве свідоцтво його!”? Наприклад, бібліст Чарльз Додд стверджує, що ці слова стосуються лише до віршів 20-23 або ж, у широкому значенні, до цілого 21 розділу. Весткотт, своєю чергою, вказуючи, що “улюблений учень” уже помер, вважає, що у цьому вірші ставиться наголос не так на писанні, як на свідченні (слово повторюється двічі). А партиципіум аорист ὁ γράψας має каузативне значення, тобто причини: зробив так, що його свідчення було записане або ж просто “свідчить це, що й було записано”. Хоча, звісно, розуміння цих слів у тому сенсі, що “улюбений учень” є автором усього Євангелія, теж не можна відкинути, і воно має право на існування.

Хто цей учень?

Спроби ідентифікувати цього безіменного “улюбленого учня” вилилися в різні гіпотези, деякі з них небагато хто сприймає серйозно. Наприклад, група вчених (Sanders, Filson) вказувала на Лазаря як на “улюбленого учня” Ісуса, бо в Йн 11,31.36 говориться, що Ісус любив його. Але Лазар не належав до найближчих учнів Христа; не був свідком Його діяльності в Галілеї та Самарії; не існує жодної традиції (перказу) про пізнішу місіонерсько- апостольську діяльність Лазаря.

Інші (Parker, Sanders розрізняють між Лазарем — “улюбленим учнем” та євангелістом, що написав саму книгу) ототожнювали його з іншою особою, що зустрічаємо в Новому Завіті: Йоан-Марко (Діян 12,12.25; 13,5.13; 15,37-39). Звичаєм того періоду в Палестині було ношення подвійного імені — єврейського та римського. Так і Йоан мав греко-римське ім’я Марка, що могло викликати певну плутанину. Але на момент життя Ісуса він був ще малим і не міг належати до учнів Ісуса. Також важко пояснити існування двох настільки різних Євангелій, написаних однією і тією ж людиною.

Колсон (J. Colson), підкреслюючи свідчення Полікрата, висуває гіпотезу, що автором Євангелія був анонімний священик із Єрусалима. Тоді пояснились би всі священицькі натяки, якими просякнуте Євангеліє, а також докладний опис діяльності Ісуса в Єрусалимі, реакції різних представників влади, перебігу суду перед Синедріоном, введення Петра у двір первосвященика. Але як можливо, що така людина не залишила свого імені, залишаючись анонімною?

Шнакенбурґ (R. Schnackenburg) говорить про якогось жителя Єрусалима, що був близьким другом Ісуса, але не належав до групи Апостолів. Кульманн (O. Cullmann) також приймає схожу позицію, але вважає, що ця людина належала до неортодоксійного юдаїзму та мала контакт із групою учнів Йоана Хрестителя. Але чи потрібно висувати гіпотезу про якусь невідому особу, про яку не згадує ніхто?

Існує ще й гіпотеза, що постать “улюбленого учня” не має стосунку до реальної людської особи і становить символ християнського ідеалу учня Христового, що глибоко пізнав тайну Вчителя і має з Ним сильний особистий зв’язок (Loisy). Бультман, своєю чергою, вбачав у цій фігурі образ язичницько-християнської спільноти віруючих, запрошеної до єдності з материнською спільнотою. Крагеруд (A. Kragerud) вказує на харизматичну частину Церкви, що перебуває у непростих відносинах з інституційними структурами офіційної Церкви, уособленої Апостолом Петром. Усі ці гіпотези грішать протиставленням Йоана з історичністю.

Зовнішні дані про авторство

В цій частині спробуємо розглянути свідчення про авторство четвертого Євангелія, свідчення, які знаходимо у різних авторів перших століть існування Церкви. Можемо поділити ці свідчення на дві частини: безпосередні дані та домислені.

  а) Безпосередні дані

Папія з Гераполіса. Деякі уривки творів цього єпископа цитує в “Церковній історії” Євсевій з Кесарії. Папія писав про Євангелія Марка і Матвія, не пишучи прямо про Євангеліє від Йоана. Але в одному місці Папія пише:

“Якщо звідкись приходив хтось, хто був у товаристві пресвітерів, я взнавав про слова пресвітерів: що говорили Андрій чи Петро, чи Филип, чи Тома, чи Йоан, чи Матвій, чи якийсь інший учень Господа; та що кажуть Аристіон та пресвітер Йоан, учні Господні. Я не вважав, що речі, які походять із книг, можуть бути так само корисні, як те, що походить із живого і тривалого слова” (Церковна історія 3,39,4).

Цікаво, що Євсевій, цитуючи Папію, вказує на факт, що необхідно розрізняти двох людей із тим самим іменем “Йоан”: Йоан Апостол та Йоан пресвітер. Історик розвиває свою думку, стверджуючи, що перший написав Євангеліє, а другий — Одкровення. Вже з першого свідчення бачимо, як авторство цих двох книг не приписується одній і тій же людині. Бо й справді, ці дві книги досить сильно між собою відрізняються за стилем, словництвом, богослов’ям.

Трохи далі Євсевій повертається до Папії: “Той самий Папія послуговується свідченнями, (взятими) з першого послання Йоана і з першого послання Петра. Викладає теж іншу історію щодо жінки, звинуваченої в багатьох гріхах перед Господом, що знаходиться в Євангелії від Євреїв” (Церковна історія 3,39,17).

Здається, що автор має на увазі фрагмент про явногрішницю (Йн 7, — 8,11), що має свою непросту історію в біблійних рукописах, який був теж у цьому апокрифічному Євангелії юдео-християнського походження.

Іриней з Ліона. Цей святий єпископ Ліона був учнем святого Полікарпа зі Смирни, котрий був учнем Йоана Апостола. У відомому творі “Проти єресей” він пише: “Йоан, учень Господній, той, хто спочивав на його грудях, опублікував також своє Євангеліє під час свого побуту в Ефезі в Азії” (Adversus Haereses 3,1,1). Як далі він визнає, ця інформація дійшла до нього від пресвітерів (2,32,3). Іриней стверджує, таким чином, що Йоан Апостол і є тим самим “улюбленим учнем” та одночасно автором четвертого Євангелія, написаного в Азії.

Далі Іриней стверджує, що Йоан узявся за перо для того, аби протиставитися єретичним поглядам Керінта, Ніколаїтів та установити в Церкві “правило правди” ( Adversus Haereses 3,11,1). Євангеліє Йоана натхнене Святим Духом і повинно читатися разом з іншими Євангеліями та згідно з наміром святого автора (Adversus Haereses 3,11,7-9).

Полікрат з Ефеса. В листі до Папи Римського Віктора пише: “Саме в Азії спочивають великі зірки: …Филип, один із дванадцятьох Апостолів…, і ще Йоан, котрий спочивав на грудях Господа, який був священиком (hiereus) та носив золоту пластину, мученик і вчитель; він спочиває в Ефесі” (Церковна історія, 5,24,2-3). Саме від Полікрата можемо говорити про ефеську традицію поховання Апостола Йоана. Зі свідчення Діонізія з Александрії (Церковна історія  7,25) знаємо про існування двох могил в Ефезі, де були поховані дві особи з тим самим іменем “Йоан”.

Климентій Александрійський. Четверте Євангеліє досить швидко прийшло в Африку і там поширилося (згадаймо найдревнішого свідка тексту Нового Завіту – р52). Тому автор розповідає і легенди з життя святого Йоана Апостола та наступним чином описує Євангеліє: “Щодо Йоана, останнього, дивлячись, що тілесні справи були вже викладені в Євангеліях, підштовхуваний своїми учнями та божественно натхнений Духом, написав духовне Євангеліє” (pneumatikon poiesai evangelion; Церковна історія 6,14,7).

Мураторіанський канон (датується 165-186 рр.). У цьому древньому документі, що походить із Рима, читаємо: “Четверте Євангеліє належить Йоанові, одному з учнів. Так як його співучні та його єпископи заохочували його, він сказав їм: Постіть зі мною, починаючи від сьогодні протягом трьох днів, і розповімо один одному те, що буде нам об’явлено. Тієї самої ночі було об’явлено Андрієві, одному з Апостолів, що Йоан повинен написати все від свого імені (suo nomine describet) під наглядом усіх (recognoscentibus cunctis)” (рядки 9-16). Згідно з цим свідченням другого століття, Йоана належить вважати наочним свідком описуваних фактів: “Що дивного в тому, що Йоан так рішучо стверджує будь-що також у своїх посланнях, зважаючи на те, що він говорить сам про себе: Те, що ми бачили на власні очі та чули на власні вуха, та те, що наші руки дотикали, ось те, що ми написали (1 Йн 1,1.4). Тому що таким чином він визначає себе не лише як того, хто бачив і чув, але також і написав всі подиву гідні вчинки Господа згідно з їхнім порядком” (рядки 26-34).

Є лише одна група людей, які заперечували апостольське походження четвертого Євангелія, а саме алоги. Святий Іриней Ліонський так пише про них: “Інші ж, аби усунути дар Духа, який останнім часом, згідно з дозволом Отця, був уділений людському роду, не приймають, що ця форма Євангелії, що від Йоана і згідно з якою Господь пообіцяв, що послав би Параклета; але вони відкидають одночасно і Євангеліє, і пророцький Дух” (Adversus Haereses 3,11,9). Ця група, керована пресвітером Каєм, була названа Епіфанієм алогами (а-логос, без “Слова” або “без розуму”).

Підсумовуючи безпосередні свідчення перших століть, можна сказати, що авторство Євангелія сприймається як щось очевидне для всієї Церкви. Не варто оминати мовчанням критичні зауваження до цих свідчень6. Той самий Полікрат у своїх творах помилково плутає Апостола Филипа з іншим Филипом, якого знаходимо на сторінках Діянь Апостолів. Тож чи його слова про Йоана Апостола можна вважати стовідсотково впевненими? Навіть Іриней Ліонський може бути не таким певним свідком: він говорить про Папію та Полікарпа зі Смирни, вказуючи, що перший з них був учнем Апостола Йоана. Але як на це відповідає Євсевій з Кесарії, Папія був учнем Йоана пресвітера та слухав інших пресвітерів (старших), які чули розповіді Апостолів. Іриней був схильний до мілленаристських поглядів, як і Папія. Можливо тому він старається піднести авторитет свого однодумця, роблячи з нього апостольського учня. Але й той самий Євсевій не завжди вміє розрізнити двох Йоанів. Також і знайомість Полікарпа з Йоаном Апостолом викликає — це справді Йоан Апостол? Чи Іриней, говорячи про Полікарпа, не помиляється, плутаючи різних людей із тим самим іменем? Треба сказати, що біблісти говорять ще й про третього Йоана — пророка, який теж діяв на території Азії та був знаною людиною в Церкві. Йому, між іншим, багато з науковців приписують авторство Одкровення.

Не зважаючи на ці зауваження до свідчень, можна сказати, що вони мають велику долю достовірності і є достатніми для ствердження, що традиція перших століть християнства вказує на Йоана Апостола як на автора четвертого Євангелія.

б) Домислені дані7

Четверте Євангеліє залишило слід у різних творах, написаних у перші століття, що становлять другий тип свідчень — безпосередніх — про цю книгу.

Пригадаймо передусім свідків тексту: папіруси 52, 66 та 75 походять з ІІ-ІІІ століть і передають нам фрагменти Євангелії.

В Дідахе можна знайти можливу паралель із Євангелієм (Дідахе 9,4 з Йн 6,12н.; 11,51н.). Можливий зв’язок можна провести між Першим посланням Климентія до Корінтян. Але все це лише гіпотеза, оскільки не можна виключити певної спільності словництва, поширеного на той час у Церкві. Подібним чином віднаходяться паралелі в творах Ігнатія Антіохійського, Полікарпа, в Листі Варнави. Більш впевнену обізнаність із Євангелієм знаходимо у творах відомого першого апологета Церкви — святого Юстина: його роздуми про Логос, про втілення Логоса, про повторне народження віруючих відсилають до відповідних уривків четвертого Євангелія. Також можливі паралелі з євхаристійними текстами Йоана.

На тексти Йоана посилаються інші церковні письменники перших століть: Аристид, Атенагор, Теофіл з Антіохії, Татіан. Також і різні форми гностицизму (послідовники Маркіона, Валентина, докетизму), які відкидали вчення Йоана або ж використовували Євангеліє для доведення своїх поглядів, являються свідками тексту четвертого Євангелія.

Підсумок:

Авторство четвертого Євангелія не виглядає, як на сьогоднішній стан досліджень, остаточно вирішеним та закритим. Більшість дослідників вказує на святого Йоана Апостола як на того, хто стоїть у джерел тієї традиції, що була записана в четвертій Євангелії. Сучасна критика схильна відкладати вбік усі деталі, пов’язані з особою Йоана, які можна назвати легендарними, як, наприклад, гідність найвищого священика, золота пластина, мучеництво без смерті тощо. Дуже солідною виглядає теорія про ефеські корені Євангелія.

Що ж до авторства, то проаналізовані свідчення вказують на важливу деталь: до імені Йоана додано завжди якісь інші особи чи групу людей, які беруть участь в оформленні книги. Папія говорить про Йоана пресвітера, згадуваного теж Діонісієм Александрійським та Євсевієм Кесарійським. Климент Александрійський говорить, що Йоан написав під “тиском” своїх учнів. Подібно Мураторіанський канон вказує на співучнів Йоана та єпископів, від чийого імені пише Йоан та котрі пізніше підтверджують написане ним. У латинському перекладі Вульгати говориться, що Йоан перед смертю зібрав своїх учнів в Ефесі. В деяких текстах навіть вказуються чіткі імена секретарів Йоана — Папія (згідно з антимаркіонськими прологами) чи Прокопій (згідно з апокрифічними “Діяннями Йоана”). Євангеліст не представляється сам у своїй праці над текстом. Актуальна критика говорить про “школу Йоана” чи “йоанову традицію”, що повністю можна узгодити зі свідченнями перших століть про участь інших осіб у написанні Євангелія. Більшість біблійних творів проходили етапи формування: усний переказ, запис цього переказу, різні редакції, остаточне надання форми. Тобто поняття авторства цього твору треба розширити на більшу кількість осіб, як і розширити у часі. Р. Браун вводить поділ між auctor та scriptor, тобто тим, хто гарантує зміст тексту, його суть, і тим, хто виконує функцію писаря останньої редакції тексту в такому вигляді, в якому він дійшов до нашого часу в канонічній формі. Через те, що ми говоримо про такий можливий поділ ролей, сам зміст Євангелія, його історична та богословська цінність (ба навіть натхнення й канонічність) не ставляться під сумнів. Прийнявши саму можливість співпраці в творенні книги — спосіб співпраці, як конкретно працювалося над текстом треба “вилущувати” сучасними методами дослідження тексту та усної традиції. Ці спроби завжди залишаться у вимірі теорії, припущення, можливості. У будь-якому разі, необхідно підкреслити загальну й фундаментальну єдність твору. Напевно, останній редактор використовував уже наявний усний та письмовий матеріал, надаючи йому спільної думки, об’єднуючи навколо однієї мети. Залежно від потреб конкретних спільнот, свідчення Йоана набирає різних відтінків: катехитичного, літургійного, полемічного. Але в усьому видно мету: допомогти відчути актуальність життя та слів Ісуса з Назарета, який залишається присутнім та діяльним у своїй Церкві через Святого Духа.

Як місце написання Євангелія, найбільш ймовірним залишається Ефес. Напевно був якийсь вплив школи Йоана з Антіохії, де Апостол перебував тривалий час та залишив своїх послідовників.

Загалом можна накреслити такі можливі етапи формування: 1. Після 66 року по Р. Хр. (або 70 р.) частина християн перебралися в Азію, зокрема в Ефес та Антіохію. Вони принесли з собою частину усної традиції щодо Ісуса Христа. 2. Першу редакцію традиції школи Йоана можна датувати на приблаизно 80 рік, тобто в період написання Євангелій від Луки та Матвія. Цим теж можна пояснити певні паралелізми із синоптичними традиціями, особливо з Євангелієм від Луки. 3. Після офіційного розриву між новим рухом та юдаїзмом було введено певні редакторські правки у текст. 4. Як записав Євсевій Кесарійський, Йоан жив за панування імператора Траяна (98—117). Саме тоді книга набула сьогоднішнього вигляду, коли по смерті самого Апостола якийсь його учень завершив твір. Сталося це на переломі І-ІІ століть.

З історії становлення канону Нового Завіту знаємо, яким непростим був шлях четвертого Євангелія і взагалі творів Йоана. В християнській Церкві, де були поширені раніше написані синоптичні Євангелії, було нелегко зайняти важливе місце творові, що відрізняється від них. Якщо додати до цього єретичні інтерпретації, то всі ці труднощі можна вважати дуже серйозними причинами, за якими нове, інше Євангеліє могло бути не прийняте більшістю віруючих. Але сталося інакше. І причина саме в тому, що за цим новим незвичним Євангелієм стояв поважний авторитет одного з Апостолів, учня Ісуса, котрий останній перейшов у вічність. Завдяки такому авторитету нове Євангеліє посіло важливе місце в богослов’ї Церкви і стало “духовним Євангелієм”, що продовжує впливати на духовне життя віруючих і сьогодні.

***

1 Beasley-Murray, George R., Word Biblical Commentary, Volume 36: John, (Dallas, Texas: Word Books, Publisher) 1998.

2 “При столі, при Ісусовім лоні, був один з Його учнів, якого любив Ісус. От цьому кивнув Симон Петро та й шепнув: Запитай, хто б то був, що про нього Він каже? І, пригорнувшись до лоня Ісусового, той говорить до Нього: Хто це, Господи?” (Йн 13,23-25).

3 “Як побачив Ісус матір та учня, що стояв тут, якого любив, то каже до матері: Оце, жоно, твій син! Потім каже до учня: Оце мати твоя! І з тієї години той учень узяв її до себе” (Йн 19,26-27).

4 “Тож біжить вона (Марія  Магдалина) та й прибуває до Симона Петра, та до другого учня, що Ісус його любив, та й каже до них: Взяли Господа з гробу, і ми не знаємо, де поклали Його! Тоді вийшов Петро й другий

учень, і до гробу пішли. Вони ж бігли обидва укупі, але другий той учень попереду біг, хутчіш від Петра, і

перший до гробу прибув. І, нахилившися, бачить лежить плащаниця… Але він не ввійшов… Тоді ж увійшов й інший учень, що перший до гробу прибув, і побачив, і ввірував” (Йн 20,2-8).

5 “Тоді учень, якого любив був Ісус, говорить Петрові: Це ж Господь!… А Симон Петро, як зачув, що Господь то, накинув на себе одежину, бо він був нагий, та й кинувся в море… Обернувся Петро, та й ось бачить, що за ним слідкома йде той учень, якого любив Ісус, який на вечері до лоня Йому був схилився й спитав: Хто, Господи, видасть Тебе?” (Йн 21,7.20).

6   Cothenet, Il Quarto Vangelo in: George Augustin, Grelot Pierre (a cura di), Introduzione al Nuovo Testamento, vol. 4, La tradizione giovannea, Borla, Roma 1978, 258-260.

7   Ghiberti Giuseppe, Introduzione al Vangelo secondo Giovanni in: Ghiberti Giuseppe (a cura di), Opera Giovannea (Logos. Corso di Studi Biblici 7), Elledici, Leumann 2008, 65-68.

Редакція CREDO дякує о. Патрику Оліху OFM за люб’язно наданий повний текст виступу.