Прощати безкінечно

Роздуми над Словом Божим на вівторок ІІІ тижня Великого Посту

Сьогоднішнє читання розповідає нам про необхідність пробачення тих, хто завинив перед нами та нашими ближніми. Власне ми самі звикли до образу Господа як милосердного Отця, любов та милосердя котрого не мають меж. У 23 вірші Ісус підкреслює, що Царство Небесне схоже на царя, що зводив рахунки зі своїми слугами. Цар, тобто сам Господь, змилувався над слугою та, що особливо підкреслено у 27 вірші – взагалі простив йому величезний борг. Тож ми самі бачимо та свято віримо в Боже милосердя — що Господь пробачає, відпускає нам наші гріхи та пробачить нас, коли ми будемо стояти перед його славою у Великому Суді.

Основа нашої віри – це віра в велике пробачення, що нам дароване, коли ми – раби Божі, благаємо нашого Отця пробачити нам провини наші як і ми прощаємо винуватцям нашим. Коли ми молимося до Господа, та ще йдемо молитися до церкви, приступаємо до сповіді та Святого Причастя – ми власною поведінкою благаємо пробачення для себе та ближніх, що завинили перед Господом.

Але зупиніться на хвилину, задумайтеся та будьте щирими перед собою та Отцем Небесним: чи ми самі дійсно та щиро пробачаємо нашим винуватцям?

Звісно, що вина перед нами може бути різною, це справа індивідуальна. Але особливо важливо пробачити тих, хто своєю поведінкою та вчинками вчинив нам біль.

Якщо ви справді замислилися над останніми реченнями – ви певно відчули цей біль на собі. Жахливе відчуття, яке не передати словами. Лишень спробуйте уявити, що відчуває сам Господь, коли ми чинимо йому біль. Та найголовніше – ми очікуємо пробачення для себе самих від Господа, ми хочемо, щоб нас пробачали наші ближні, хочемо, щоб нас пробачали всі, кого ми образили, але самі не можемо пробачити тих хто вчинив нам біль. Та навіть гірше: частіше вважаємо свій власний гнів, ненависть та прокльони справедливими.

Святе Письмо постійно закликає нас до милосердя, оскільки лише Господь — єдиний та справедливий суддя над живими й мертвими.

Одна з найвідоміших притч Біблії — притча про блудного сина (Лк 15,11-32), оповідає чудову історію покаяння, наприкінці блудний син повертається та особисто просить пробачення за ті жахливі помилки, що він вчинив. Отець з великої любові змилувався над ним, пробачив йому, зрадів щирому покаянню та влаштував свято з цього приводу.

Необхідно підкреслити вірш Луки 15,24, що каже: «бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся! І почали веселитись вони.» Тобто отець щиро любив сина та був готовий пробачити його задовго до того як син повернувся до нього, бо він вірував в те що син повернеться.

Також Євангеліє від Луки 17,3-4 каже: «Уважайте на себе! Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: «Каюся» – вибач йому!»

Ми можемо докоряти, маємо право вказати особі на те, що вона зчинила не по правді. Докір має пробудити сумління. Але ми не маємо жодного права засуджувати, і ще гірше – не пробачити винуватцю.

«Добре, – скажете ви, – але що робити, коли кривдники не розкаються перед нами, ніколи не попросять в нас пробачення?»

Нікому не дано фізичного безсмертя на землі – рано чи пізно всі опинимося у вічності та станемо перед найбільш справедливим судом Всесвіту. Але це наше покликання – пробачати навіть тим, хто, певно, ніколи перед нами не вибачиться, та просити в Господа покаяння та пробачення для цих людей, бо може ніхто крім нас більше цього не зробить. Ісус просить любити не тільки ближнього, але й ворога свого, щоб бути синами Отця «що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних.» (Матвія 5:43-45).

Ніхто не каже що пробачити це щось просте – чим більший біль, тим важче пробачити. Але цей біль тяжкий, якщо жити з цим – він стає центром життя, і саме життя стане пеклом на Землі. Господь полегшує цей біль, він може вказати на джерело болю та допомогти його позбутися – але він не може забрати його повністю, доки ми самі остаточно не відпустимо цей біль. Не пробачення – наче якір що тримає біль в нашому серці.

Сьогоднішнє читання каже нам, що якщо ми не пробачимо ці провини, то навіть сам Милосердний Господь не зможе нам пробачити наш згубний егоїзм – нашу власну неможливість пробачити малий чи великий біль.

Маємо прощати всіх винуватців аж до «сімдесяти раз по сім», тобто безліч разів, незважаючи ні на що. Амінь.