Миколі Бистрицькому — 25 років, він семінарист Городоцької семінарії Святого Духа, сам родом із Бара, що на Вінниччині. До семінарії грав у гурті «Мартові» (Вінниця), а в семінарії продовжує творчу діяльність — як сам каже, «неможливо просто так перестати грати і писати». Знають його і з Летичівського паломництва, бо в Летичеві на завершення шляху прочани мають змогу прославляти Бога на добре підготовленій (з музичного погляду) Євхаристії. І саме Микола був серед організаторів паломницького хору.
«Я віруюча людина, мені пече» — каже Микола про нинішню ситуацію на сході України. Він не пішов з автоматом на передову (хоча й побував на сході — на кількох військових базах, у госпіталях, куди волонтери їздили з вертепом на Різдво). І не в тому справа, що немає змоги: справа в покликанні. Микола усвідомлює, що його покликання — стати священиком. Зараз він відбуває душпастирську практику в Немирові й займається з молоддю. Саме там, у немирівському гуртожитку будівельного технікуму, він обіцяв молоді нову пісню, яку би першими почули тільки вони. «Це не була якась велика робота, це просто пісня з серця, те, що болить».
Проблема, як зазначає семінарист, — це не війна. Мертвим пісні не потрібні, вони вже померли. Такі пісні, як «Не пиши», потрібні нам. Щоб ми, вставши зранку, не взяли сміття й не кинули його на узбіччі; бачачи жебрака, який просить хліба, не пройшли повз нього; поступилися місцем вагітній у транспорті… «Сенс цієї пісні — що я не маю права жити так, як раніше».
Дід мого батька на передовій пройшов всю війну,
Вернувся додому, а його поліцаї зв’язали й в тюрму.
За що пов’язали і куди забрали — й досі не знає ніхто,
А найбільше болить, що на діда могилі ніколи не буде квіток.
А очі закрию — і бачу, як прадід сидить на коні,
В чорних чоботях, на шаблі рука і шапка трохи набік.
Звів густі брови, як в мого тата, і дивиться в очі мені:
"Будь вільний, малий, і всім розкажи, що я не даремно поліг".
Це слова ще однієї з пісень Миколи. Він вважає пісні способом самовираження. «Буває, увечері не можеш заснути, щось ворушиться всередині, і просто береш гітару, сідаєш і думаєш… Так і з цією піснею, “Не пиши”. Я просто задумався: а що якби я отак пішов і не повернувся. Перед очима постав тато, який просто стоїть біля дороги, мама плаче…
Це банальна історія, всі жаліють тих, хто загинув, і цим усе закінчилось. Хотів звернути увагу на те, що люди живуть із цією бідою, і вже ніколи й ніщо їм не замінить втрачених. Тому й мені вже не можна жити так, як ніби нічого і не було… А разом з тим в останньому куплеті з’являється якась надія на те, що ці люди ідуть у вічність, в рай».
Титульне фото: zaxysnyk.org
фінансово.
Щиро дякуємо!
