Не боятись і розбити намет

Ця зустріч Францисканської Молоді — насправді дивна подія в моєму житті. Починаючи з проблем, із якими я зіткнулась, щоб на неї потрапити, і закінчуючи подіями, які зі мною відбулися. Здавалося, нічого особливого, — так, звичайний виїзд на природу, ще одна зустріч з однодумцями, ще одна можливість глибше пережити свою віру, розібратись у своїх проблемах, поспілкуватися зі священиками та братами. Але не все так просто…

Звісно, якщо ти хочеш усім серцем зустріти Бога, то тобі не треба їхати за десятки/сотні кілометрів! Це можна зробити, прийшовши до церкви, читаючи Біблію у своїй затишній кімнаті, молячись, приступаючи до Таїнств. Однак я не повірю, що Господь не стане для тебе «прісним», якщо ти з року в рік не відважуєшся вийти «назовні» зі свого власного світу, свого дому, свого звичного побуту.

Приїхавши на зустріч із купою невідомих людей, переважно знайомих між собою, з першої хвилини я почулася чужою. Цей ефект підсилило ще й те, що я звикла до певного ритму життя і набагато активнішого спілкування в телефонній та Інтернет мережі, аніж «наживо».

Особисто для мене не було проблем зі спанням не в ліжку, а в наметі, поруч із ховрахами чи з двома душовими на сорок осіб. Набагато тяжче було співіснувати з незнайомцями, відкривати серце під час обговорення конференцій, залишатися без повсякденного гамору і бути вимушеною почути прагнення свого серця. Ну а найтяжче — давати свідчення своєї віри.

Першим, що мене вразило під час цієї зустрічі, було ділення в групах. Соромлячись один одного, майже не підводячи очей, ми не знали, про що говорити одне до одного, але нас урятувала мудрість одного з організаторів, який підійшов і допоміг розпочати обмін думками.

Кожна людина, що була з нами в Баранівці, безсумнівно була на своєму місці: кожен учасник, монах, оргкомітет. Сама не знаю як, але чужі люди довкола стали для мене такими близькими, аж я не побоялася сказати те, що лежить у глибині мого серця; і, знаєте, коли визнаєш правду про себе, то таки стає легше. Тут я не зустріла осуду, натомість побачила гарних людей, добрих, готових щоденно ризикувати бути людиною. Відчула, що ми — сіль землі. Ці чотири дні були наповнені ранковими та вечірніми молитви, щоденною Службою Божою, доброю підготовкою до сповіді, Хресною Дорогою, іграми, вогнищами та співом під гітару, квестом, скарбом, спільним переглядом фільму — безліччю емоцій: сміхом, сльозами, радістю, турботою…

Та найбільше враження в мені залишила недільна Меса. Знаю: кожен переживає Святу Месу по-своєму, але те, що відчула в Баранівці, я не відчувала ніколи досі. Під час Літургії розчулено плакала від краси процесії до вівтаря, від осмислення своєї ницості, гріховності й слабкості, та від Його виразної Любові, що є понад усе, незважаючи на все і попри все.

Якщо хтось збереться їхати наступного разу на таку зустріч, щоб позасмагати чи побайдикувати, — мабуть, я вас засмучу. Вільного часу там майже немає, але є час на внутрішнє життя, на відкинення Інтернету, постійних телефонних розмов, є час побачити живих людей довкола себе, більш того — побачити, яким ти є насправді, які твої стосунки з Господом.

У Біблії Бог 365 разів закликає не боятися. Тож раджу всім не боятись і розбити намет, і насамперед — у своєму серці, оселитися там разом із Ним, вимкнувши музику, відсторонивши навчання, роботу. Побути на лоні природи зі своїми братами і сестрами, відчути свою християнську ідентичність, зрозуміти, що ти — не один! І хай Господь нас всіх благословить іти слід за Ним разом зі святим Франциском.

Ірина Грищенко, Францисканська молодь