Завіси з шумом опустилися. Актори розігнули спини. З облич зійшла награна усмішка, вогонь в очах згаснув, і залишилися лише стомлені, безликі тіні від тих героїв, які ще кілька хвилин тому дихали на сцені, жили, сміялися, розмовляли… Усе зникло. Про те, що вони були, усе ще нагадували оплески глядачів, які теж зараз стихнуть, як втихає і подув вітру.
Костя Сорокін розвернувся й без зайвих слів пішов у гримерку. На душі в найпопулярнішого актора було неспокійно, а навіть, можна сказати, ціла навала почуттів безладно розсипалася, як після великого цунамі. Причина здавалася банальною: Сорокіну у великому різдвяному спектаклі дали роль не першого плану, а якогось там стодесятого, – роль Янгола. Його – найвідомішого й найпопулярнішого актора цього маленького міста – неначе обличчям у багно кинули! А щоби ви розуміли, хто такий сам Костя Сорокін і які він грав протягом останніх п’яти років ролі, замисліться лише! Він був першим героєм-коханцем; кому ж, як не йому, було грати у «Дванадцяти стільцях» того афериста; на роль самого короля Артура не було кращого актора – що за статурою, що за талантом. І все було би, певно, добре, якби Костю не зловили на великій п’янці. Звісно, це не перша п’янка була, бо що то для такого відомого творчого чоловіка! Так. Костя був розбалуваний жінками та славою. Тому, напевно, головний режисер, якому п’яний Костя ненароком зацідив серед ночі в пику, вирішив провести з актором виховну роботу й дати йому не просто другорядну роль, а роль, яка зовсім не мала би нічого спільного з «такою зіпсованою, морально гнилою людиною, як Сорокін».
«Якщо зіграєш мені янгола та на такому рівні, як свого часу зіграв Остапа Бендера, – залишу в трупі. А як ні – нарікай на себе!» – прогримів остаточний вирок Сумунькіна. «Ой, полетить моя голівонька цими сходами з Парнасу на саме дно буденного життя пересічного п’янчуги!» – міркував собі Костя, ніби пророк. Бо цей зоряний актор місцевого масштабу умів ідеально зіграти будь-яку світську людину, з набором, як у картах, – тобто з гріхами, слабкостями, людськими усіма вадами. Чорта в пеклі з рогами, навіть самого Мефістофеля годен був зіграти Сорокін, бо що ж там грати підступність і брехню, це ж для людини запросто, як живемо в ній щодня! «А більше, – далі бідкався актор, – я би ладен навіть Архангела Михаїла зіграти! Бо і в нього є якась нормальна риса людська: гнів і меч у руках!» Але простого, пересічного янгола – аж потом чоло покрилося в Кості, – який так собі тихо спуститься перед маленьким Ісусом на Різдво у якусь кошару… І схилиться без будь-якої зброї… з пустими руками і без багатослів’я… Ні. «Це понад акторські здібності…» – зробив він висновок і погасив бичок об стіл у гримерці.
Але хоч у страху Костиного очі були великі, чоловік почав розробляти план, де би пошукати хоч якийсь прототип янгола на землі в людському обличчі. Для початку зупинився актор на дітях – бо ж то завжди кажуть, що діти – як янголи. Гарне, як янгол… «То тих порівнянь до біса», – пробуркотів чоловік і зразу ж укусив себе за язик. По кількох днях у пошуках прототипу янгола серед дітей він, утім, визнав безнадійність цієї справи. Але на зміну прийшов образ черниці. «Ну так! Вони ж святі! Їх і називають янголами! І вдягнені, як янголи, і голосочки такі тихі, вухо гріють, погляд очі заспокоює. Піду до монастиря!» – і з цими словами подався до місцевого храму при монастирі.
Костя забіг до храму з дощовитої вулиці. Усередині було затишно й пусто. Чомусь черниць не було видно. «А я ж думав, що вони тут і сплять в молитві неустанній. От актори, ті часто і сплять у театрі. Щоправда, не моляться. Ну, дарма. Дарма…» – ніби собі у виправдання пробурчав він і пішов до виходу, так і не почувши й не побачивши тих ангельських черниць. Але як уже поставив ногу на порозі, зненацька відчинилися різко двері, увірвався вітер, посипало неочікувано знадвору снігом замість дощу, а у вухах актора задзвеніли неначе дзвони. Та не дзвони то були, панове! То жінка увірвалася до храму. Отак – із криком, сміхом, шумом, вітром засвистіла і снігом присипала! «Така гарна! Така сильна! Така справжня!» – от вам хрест, такі почуття викликала ця жінка в нашого потенційного претендента на янгола, у Кості Сорокіна себто.
«Слава Ісусу Христу…» – очманіло промимрив акторчик. Той, який ніколи до цього слів молитви поза спектаклями, де потрібно було грати побожність, не казав, та й вивчив їх лише для того, щоби грати ними, а не жити. А тут уперше з серця вирвалися слова прослави Бога. Жінка звернула свій погляд у бік Кості: «Навіки слава! О. Ви, певно, з неба впали, як янгол на Різдво», – обличчя її зарум’янилося любов’ю. Такою людською, а може, і з Неба. Хтозна. На Різдво воно всяке трапляється…
Оповідання Ірини Островської «Католицький Вісник» № 24/ 2015
Ілюстрація: Евальд Матаре, скульптура "Янгол" над резиденцією архиєпископа в Ессені
фінансово.
Щиро дякуємо!
