У суботу, 26 березня 2016 р., ввечері, Папа Франциск очолив у базиліці Святого Петра у Ватикані Літургію Пасхальної Вігілії. Під час відправи Святіший Отець виголосив проповідь:
«Петро побіг до гробу» (Лк 24,12). Які думки могли хвилювати розум і серце святого Петра, в том час, коли він біг? Євангелія розповідає нам, що Одинадцятеро, між якими був Петро, не увірували свідченню жінок, їхньому пасхальному звіщенню. Навпаки, «ці слова здавалися їм порожньою вигадкою» (Лк 24,11) У серці Петра, отже, гніздився сумнів, супроводжуваний багатьма негативними думками: смуток з приводу смерті улюбленого Учителя та розчарування з приводу того, що три рази відрікся від Нього під час страстей.
Однак, існує одна деталь, яка вказує на переміну: Петро, вислухавши жінок та не повіривши їм, «все-таки, підвівся» (Лк 24,12). Він не залишився сидіти, щоб роздумувати, не залишився зачиненим у домі, як інші. Він не дозволив, щоб понура атмосфера цих днів ним заволоділа, ані щоб ним заволоділи сумніви; він не дозволив, аби його поглинули докори сумління, страх чи безперервні балачки, які нікуди не ведуть. Він шукав Ісуса, а не себе самого. Він віддав перевагу шляхові зустрічі й довірі, і так, як був, підвівся й побіг до гробу, звідки повернувся «повний подиву» (Лк 24,12). Це був початок Петрового «воскресіння», воскресіння його серця. Не впадаючи у смуток та пітьму, він залишив місце для голосу надії: він дозволив, аби Боже світло увійшло до його серця, не намагаючись його приглушити.
Також і жінки, які рано-вранці вийшли, щоби вчинити діло милосердя, щоб принести пахощі до гробу, пережили такий же досвід. Вони були «перелякані, схиливши свої обличчя додолу», але були вражені, почувши слова ангелів: «Чому шукаєте живого між мертвими?» (Лк 24,5).
Також і ми, як Петро та жінки, не можемо віднайти життя, якщо залишаємось сумними та в безнадії, замкнувшись в собі самих. Відчинімо, отже, перед Господом наші опечатані гроби, кожен з нас знає їх, щоб Ісус увійшов і дав життя; принесімо Йому каміння наших образ та тягарі минулого, важкі брили немічності та падінь. Він бажає прийти та взяти нас за руку, щоб витягнути нас із журби. Ось це перший камінь, який слід відкотити цієї ночі: брак надії, яка закриває нас у собі самих. Нехай же Господь визволить нас від цієї жахливої пастки, від того, щоб бути християнами без надії, які живуть так, ніби Господь не воскрес, а центром життя є наші проблеми.
Ми бачимо і постійно бачитимемо проблеми біля себе та в собі. Вони завжди існуватимуть, але цієї ночі слід просвітити ці проблеми світлом Воскреслого, в певному значенні «євангелізувати їх». Євангелізувати проблеми. Пітьма і страхи не повинні притягати погляд душі та заволодіти серцем, послухаймо слів Ангела: Господь «не тут, Він воскрес!» (Лк 24,6). Він – наша найбільша радість, Він завжди поруч і ніколи нас не розчарує.
У цьому полягає основа надії, яка не є простим оптимізмом, ні психологічним станом або добрим побажанням для того, щоби підбадьоритися. Християнська надія – це дар, який Бог нам дає тоді, коли ми виходимо із себе та відкриваємося для Нього. Ця надія не розчаровує, тому що у наші серця був влитий Святий Дух (пор Рм 5,5). Утішитель не чинить так, щоб усе виглядало добрим, не усуває зло чарівною паличкою, але вливає справжню силу життя, що не є відсутністю проблем, але впевненістю у тому, що Христос, Який задля нас переміг гріх, смерть і страх, любить нас і нам простив. Сьогодні свято нашої надії, відзначення цієї впевненості: ніхто й ніщо не зможе відділити нас від Його любові (пор Рм 8,39).
Господь є живий і бажає, щоб Його шукали між живими. Після зустрічі з Собою Він запрошує кожного нести пасхальне звіщення, пробуджувати та воскрешати надію в серцях, обтяжених смутком, у тих, кому важко відшукати світло життя. Цього сьогодні дуже потрібно. Забувши про себе самих, ми, як радісні слуги, покликані звіщати Воскреслого своїм життя та через любов. В протилежному випадку будемо просто міжнародною структурою з великою кількістю послідовників та добрими правилами, але нездатною дарувати надію, якої спрагнений світ.
Як можемо живити свою надію? Літургія цієї ночі дає нам добру пораду. Вона вчить нас пам’ятати, пам’ятати про Божі діла. У дійсності, читання розповіли нам про Його вірність, історію Його любові до нас. Живе Боже слово здатне залучати нас у цю історію любові, живлячи надію та оживляючи радість. Про це нам також пригадує Євангелія, яку ми вислухали: ангели, щоби влити у серця жінок надію, кажуть: «Пригадайте, що Він вам казав» (Лк 24,6). Пам’ятати слова Ісуса, пам’ятати все те, що Він учинив у нашому житті. Не забуваймо Його слова та Його діла, бо втратимо надію, станемо християнами без надії. Зберігаймо, натомість, пам’ять про Господа, про Його доброту та Його слова життя, які нас зворушили. Пам’ятаймо їх та повторюймо, щоб стати ранковими сторожами, які вміють розрізняти знаки Воскреслого.
Дорогі брати й сестри, Христос воскрес! І ми маємо можливість відкритися та прийняти Його дар надії. Відкриймося на надію та вирушаймо в дорогу. Нехай же пам’ять про Його діла та Його слова буде промінним світлом, що в довір’ї спрямовує наші кроки до тієї Пасхи, якій не буде кінця.
фінансово.
Щиро дякуємо!
