Роздуми над Словом Божим на четвер VII звичайного тижня, рік ІІ
Слова Ісуса про те, щоб позбавлятися членів тіла, які вводять людину у спокусу і гріх, погодьмося, шокують. Ми розуміємо, що їх не слід сприймати буквально: Ісусові йдеться про радикальність у боротьбі з гріхом, бо ставкою у цій боротьбі є найдорожчий Божий дар — вічне життя.
Якщо пильніше придивитися до сьогоднішнього фрагмента Євангелія, то помітимо, що Ісус тут порушує тему жертви, хоч саме слово у тексті не виступає. Ісус підкреслює радикальну антиномію двох можливих перспектив: увійти до Царства Божого або ж бути вкиненим до пекла, у вогонь невгасимий. «Пекло» — це традиційний переклад грецького слова geenna (геєна). Геєна ж, для слухачів Ісуса, була не абстрактним символом місця страждань грішника після смерті, а цілком конкретним топонімом. Ідеться про долину на південь від Єрусалима, яка в Старому Завіті зветься «долиною синів Гіннома», або просто «Гінном» (імовірно, від імені якогось ханаанського чи євусійського достойника). Це місце завдячує своєю сумнозвісною репутацією жертвам із дітей, яких ханааняни (але теж і боговідступники-ізраїльтяни) складали тут богові Молоху (пор. 2 Цар 16, 3). Розкопки справді виявили у цьому місці звуглені залишки дітей. У пізнішу епоху, коли ця варварська «побожність» відійшла в минуле, долина Гінном стала міським сміттєзвалищем, де, зокрема, скидали і спалювали нечистоти і рештки жертовних тварин із сусіднього храму. Тож вогнища і неприємний дим від них асоціювалися з цією долиною. Ремісники тих професій, що непокоїли людей міцним неприємним запахом, як от кожум’яки і гарбарі, розміщали тут свої майстерні (мінімум на 20 м східніше муру Єрусалима, щоб вітром не занесло смороду у місто), і це теж впливало на «колорит» цього передмістя. На храмовій горі складалися чисті жертвоприношення Богу, а біля її підніжжя містилось огидне сміттєзвалище з частинами жертовних тварин, що не годилися для святих обрядів. Бути вкиненим у геєну — це бути визнаним за нечистого, негідного стати чистою жертвою для Бога.
Ісус ще згадує про сіль. Її використовували в жертовному культі, додаючи разом із ладаном до жертви перед її спаленням. Сіль, як основний засіб консервування продуктів, символізувала тривалість у часі, незмінність, нетлінність, мала, отже, забезпечити непорушність союзу із Богом.
Цими натяками на жертвоприношення, що складалися в єрусалимському храмі, Ісус хоче скерувати думки слухачів далі — на жертву, яку кожен з них має скласти з себе самого: «кожен бо вогнем буде посолений». Щоб увійти до Царства Божого, слід самих себе скласти Богові у жертву, можливо, навіть ціною того, що треба буде щось відтяти, вчинити насильство над собою. Відтяти, звичайно, не ногу чи руку, а якусь ваду, зірвати з ситуацією гріха, пройти через боротьбу із самим собою.