Римо-катол.: 29 червня (урочистість)
Мабуть, неможливо говорити про день свята Петра й Павла без екуменічних алюзій.
Чим є більшість проблем, розколів, труднощів у християнстві? Сварками, обумовленими історико-культурними та особистісними моментами. До цього додаються доктринальні проблеми, відмова у покорі й «застигання» таких становищ, подібне до контрактур на переламах. Хірурги знають: коли зламані кості неправильно зростаються, їх потрібно знову ламати, щоби скласти правильно… Отож і процес розламів та примирень у Церкві зовсім не є солодким.
Можливо — якщо задуматися, а тим більше помедитувати, — сучасним християнам могла б допомогти урочистість святих Петра й Павла. Двох найважливіших для первісної Церкви апостолів, одного – призначеного самим Христом, щоб укріплював, пас, навчав і тримав ключі неба; і другого — самим Христом вибраного з-поза апостольського грона. Двох найважливіших учнів, які… рідко коли могли стерпіти один одного. Мали різне виховання, різні підходи до євангелізації. Проповідувати йшли в різні сторони.
Проте у найважливішому вони, попри всі особисті претензії, згоджувалися, особливо коли бачили виразну дію Бога. Бо християни — не петрові, не павлові, не чиїсь там іще. Церква — Божа, а свої претензії потрібно в належний момент упакувати в торбу й відкласти. Отак і Церква їх, різних і по-різному покликаних, вшановує в один день, немовби проголошуючи: нас насправді єднає діло Боже, а все решту забудьте.
Петро, галілейський рибалка на ім’я Симон, якого Ісус назвав «каменем», брат Андрія Первозваного. Вирізнився тим, що першим назвав Ісуса Месією, завдяки чому й отримав нове ім’я. Коли ми визнаємо Сина Божого своїм Спасителем, Він нам також дає нові імена, відповідно до суті кожного; і кожен з нас, згідно зі сказаним у Писанні, має бути «живим каменем», тобто «вічно живим» Петром, який проголошує Ісуса Христом. Як рибалка Симон сказав це, бо йому «відкрив це Отець небесний» (Мт 16,17), так і кожен, хто визнає Ісуса Спасителем, робить це не інакше, ніж Духом Святим (пор. 1 Кор 12,3). Вічною загадкою, а також нагадуванням про Божу педагогіку для всіх віруючих залишиться те, що Господь Ісус назвав Симона «каменем» і доручив йому пасти своїх овець, при тому, що цей самий Петро тричі від Нього відрікся. Це щоб Петро навернувся доглибинно; це щоб Церква завжди усвідомлювала, що ми міцні в Богові, а не самі по собі; це щоб показати, що шлях розкаяння виводить із найбільшої біди; і ще сотні значень.
Савло з Тарсу, громадянин Римської імперії, фарисей із роду Веніаміна, був — як усім відомо — ревнителем юдаїзму і гонителем «секти» християн. Ця сама ревність зробила його гарячим проповідником Воскреслого. Петро залишив нам два листи, Павло — 13. Обом, крім того, приписувано шерег апокрифічних писань. Як освічена людина і знавець Закону, Павло роз’яснював братам-юдеям, що в Ісусі збулося Писання. Це важливо донині, оскільки сповнення Старого Завіту в Новому становить нерозривну істинність усієї історії Спасіння. Того, що Бог з’єднав, людина нехай не розділяє; це «шлюбне» побажання стосується зарівно людей, як і «таємниці Христа і Церкви» (Еф 5,32), і єдності Завітів, і цілісності самого містичного Тіла Христового. Нехай люди не розділяють того, що будує Бог.
Петро загинув на Ватиканському пагорбі, розіп’ятий донизу головою; Павло загинув від меча за Остійською брамою Рима (тому базиліка його пам’яті зветься Павло-за-мурами). Вони віддали життя за віру не в одному місці і не однаковим способом, але вони віддали життя за віру, і це їх єднає навіки.
фінансово.
Щиро дякуємо!
