Роздуми до Слова Божого на вівторок ІІ тижня Адвенту
«Коли в якогось чоловіка буде сто овець і одна з них заблукає, чи не покине він дев’яносто дев’ять у горах і не піде шукати заблудлої?»
Заблукалу вівцю, як написано в паралельному місці Євангелій, пастир бере на плечі й несе до стада назад. Як дитину.
Що це означає, що ми маємо стати як діти, якщо хочемо увійти до Царства Небесного? Діти прямолінійні: рідко коли буває, щоб дитина одне думала, а інше казала. Дитина не розраховує на себе: знає, що без допомоги батьків не дасть всьому ради. Але тим, що, певно, найбільше нам потрібне з позиції буття дитиною, — це позиція повного ввірення себе Господу Богу.
Гріх прабатьків полягав саме в тому, що вони почали підозрювати Господа Бога, що, може, Він не до кінця до них доброзичливий. Також і наша гріховність полягає в тому, що ми не можемо повністю довірити себе Богові — і своє благо не раз шукаємо по‑своєму, всупереч Господу Богу. Бути дитиною перед Богом — це довіритися Йому, що Він краще за нас знає, в чому полягає наше добро. Це розраховувати на Нього та покладатися на Нього також і тоді, коли нам здається, що Він нас нібито покинув.
Згадується двовірш Адама Міцкевича:
Волаєш до Бога: Отче! — і Він приходить,
Та замість дитини здорового хлопа знаходить.
І ще два слова на тему притчі про пастуха, який шукає загублену овечку. Це немовби маніфест християнського персоналізму. Кожен з нас для Бога є кимсь дуже важливим, кожного з нас Бог любить з огляду на нього самого і осібно.
Господь Ісус пов’язав цю притчу з повчанням, що ми повинні стати як діти. Бо щоби грішник дав себе знайти Доброму Пастирю, він повинен відбудувати в собі щось із постави дитини. Він повинен усвідомити, як сильно потребує Спасителя, і повинен повністю, цілковито Йому довіритися. Ну бо як же Пастир може мене спасти, якщо я не дозволю Йому взяти мене на плечі?
о. Яцек Салій ОР
За матеріалами: Teologia Polityczna
фінансово.
Щиро дякуємо!
