Радість у Святому Дусі

Роздуми над Словом Божим на суботу XXVI звичайного тижня, рік І

Учні Ісуса Христа приходять і розповідають про свої успіхи. Господь розділяє з ними цю радість, але вказує на те, щоб вони зосереджувались не на своїх успіхах як на головній причині своєї радості, а на тому, що вони належать до неба (пор. Лк 10, 20).

Ми, звісно, радіємо нашим успіхам. Маємо перед собою якесь певне завдання, маємо свої плани, з витривалістю докладаємо свої зусилля, вміння і, зрозуміло, що коли осягаємо очікувану мету, наше серце наповнює радість, яка стає протилежністю розчаруванню, почуттю поразки. Господь радіє з нами в наших успіхах, проте також закликає, щоб ми не зосереджувалися на своїх успіхах як виключній причині нашої радості, але бачили в своєму житті причину радості й сенсу життя в чомусь важливішому і глибшому — в любові Отця до нас. Щоби ми черпали духовні сили не зі своїх успіхів, а з відносин, що їх ми маємо з Отцем через Ісуса Христа у Святому Духові.

Дія Святого Духа в нас спонукує до того, щоб ми раділи не так від своїх успіхів, як від успіхів наших ближніх. Ісусові не треба говорити іншим про свої успіхи, бо Він не має потреби завойовувати любов ближніх, шукати визнання, прихильності, щоб задовільнити свою потребу любові — ця потреба вже задовільнена в Ньому Святим Духом.  Святий Дух бо, якщо наповняє серце людини, — дає їй найважливіший дар: розуміння й відчуття любові Бога Отця до неї. Це найважливіше і якнайбільш глибинне прагнення кожної людини. Тому якщо я живу цим переконанням, то не потребую шукати того, чим маю похвалитися перед іншими, бо не мушу шукати свого визнання у людей — цю потребу вже задовольняє Святий Дух. Натомість я вже бачу потребу свого ближнього в любові, і то не в моїй, а в любові Отця, любові вічній. Можу побачити в грішникові не тільки зло: за злом, яке вчинила ця людина, я можу побачити живе серце, живу душу, подобу Божу, яку Господь прагне привести до єдності з собою і обдарувати своєю любов’ю.