Перебуваючи у Львові, в Українському католицькому університеті, редактор CREDO о. Микола Мишовський поспілкувався з Анатолієм Бабинським — співробітником Інституту релігії і суспільства УКУ про Католицьку Церкву у Кореї та Кенії. Корея і Кенія: дві зовсім різні Католицькі Церкви — вважає Анатолій Бабинський Надія Церкви, за його словами — Корея, а не Африка.
Дивіться та слухайте розмову у відео або читайте скорочений текстовий виклад про Церкву у Південній Кореї та Кенії:
— Поговоримо про закордонні поїздки. Більшість громадян України ніколи не були за кордоном. Коли оголосили безвіз — одні втішилися, інші ж поняття не мають, як це їх стосується, бо вони ніколи не бували (і не планують бути) у Європі, географічною частиною якої ми є, а культурною — намагаємося бути… Натомість твої поїздки були до Кенії та Південної Кореї. Це інший світ.
— Уже минуло трохи часу: в Кенії я був минулого року, в Кореї понад два роки тому. Я їздив на зустріч із представниками Федерації католицьких чоловічих рухів «Unum Omnes» — організації, офіційно визнаної Ватиканом. Виникла вона ще до ІІ Ватиканського Собору, а на самому Соборі навіть мала власного спостерігача. Це організація, яка об’єднує численні мирянські рухи за кордоном. Загалом тільки визнаних Ватиканом їх є понад 100, близько 120. Вони об’єднують людей на прерізних підставах: є рухи професійні, або ж молодіжні, або чоловічі чи жіночі.
Від України членом «Unum Omnes» (не від початку її виникнення) була організація, яка називалася «Український християнський рух». Постала вона у Бельгії, існувала переважно у Західній Європі, під головуванням Володимира Яніва. Він знаний у світі як засновник Українського вільного університету в Мюнхені (і його професор). Також він очолював «Український християнський рух», який об’єднував українців-католиків і до якого намагалися залучати також православних, українців-емігрантів. Це було в 1950‑х роках.
Після проголошення незалежності членом цієї Федерації від України є Фонд святого Володимира, який увійшов туди стараннями нині покійного Романа Крип’якевича. Однак члени його — люди переважно старшого віку, отож я дістав пропозицію поїхати до Кенії на зустріч, як людина молодша.
То саме був час Майдану, вже навіть після нього, коли розпочалася війна, і люди за кордоном хотіли почути, що відбувається в Україні, проти чого були ті протести. Вони бажали почути це з перших вуст.
Я мав чимало нагод розмовляти про ці події з різними людьми, і хочу зазначити, що це є нашим завданням: мірою змоги, на яких завгодно рівнях, при контактах яких завгодно організацій, молодіжних, церковних, — доносити до людей інформацію про те, що відбувається в Україні.
— Скільки людей було на тій конференції?
— У Кореї європейців було чоловік 20, переважна більшість учасників — представники місцевих мирянських осередків. У Кенії співвідношення приблизно таке ж саме. Привезти багатьох учасників у такі країни, звісно, справа складніша; але якщо зустріч відбувається, скажімо, в Австрії, то вона буде численніша.
Ми більш-менш маємо уявлення про західноєвропейський католицизм, але що таке католики, наприклад, у Кореї? — для мене то була велика загадка. Корея вражає одразу, щойно перетинаєш кордон. В моєму випадку, точніше, — коли пересідаєш з літака в автобус, щоб доїхати до аеропорту. Заходить водій, він у білих рукавичках, стуляє долоні, кланяється пасажирам… Я уявив собі водія львівської маршрутки, який би так привітав присутніх… І це було цілком невимушено, а не якась театральна гра для туристів! Я одразу зрозумів, що це зовсім інша культура.
— Він сказав «добридень».
— Так, фактично, він сказав «добридень» — але у нас, на жаль, і цього не кажуть!
Католицька Церква Кореї дуже схожа на ту ситуацію, що ми маємо в Україні. Їх близько 5 мільйонів на 50‑мільйонну державу. Тобто 10%. В Україні римо- і греко-католиків разом теж приблизно 10% населення. Думаю, максимум 12%. За впливом на суспільство, на мій погляд, наші Церкви теж подібні. Якщо дивитися на історію Південної Кореї, то католицизм там досить молодий, християнство загалом досить молоде, 200 з чимсь років. У контексті Майдану для мене було цікавим те, що у 1970-1980 роках Католицька Церква фактично стала одним із «моторів» демократизації Південної Кореї. Після ІІ Світової війни Кореї не вдалося зразу встановити демократію, навіть за підтримки Сполучених Штатів. А під 80‑ті роки пішла, як це назвав Гантінґтон, «третя хвиля демократизації» у світі. Вона відбувалася після ІІ Ватиканського Собору в Латинській Америці та посткомуністичних країнах Європи і має досить виразне «католицьке обличчя».
Цікаво, що кафедральний собор у Сеулі, центральний католицький храм Південної Кореї, свого часу ставав притулком демонстрантів. Мене дуже легко розуміли, коли я казав, що в Києві у храмі святого Олександра, наприклад, демонстранти знаходили притулок і підтримку своєї гідності. Те ж саме було у Кореї, де відомий кардинал Кім був ледь не головою протестувальників, які боролися за Південну Корею як демократичну державу з повагою до гідності кожної людини. Отож і вони мене легко розуміли, і для мене це було сильним свідченням. Я знаю, що Католицька Церква, чи Західна, чи Східна, відіграє велику роль, сприяє становленню самосвідомості людини, через навчання своєї соціальної доктрини, через поширення цінностей — це слово стає надто часто вживаним, але куди без нього. Тож у цьому наші історії сходяться.
— Які там стосунки між Церквою та суспільством?
— Починати треба з історії. Історія заснування Католицької Церкви у Кореї — безпрецедентна у поширенні християнства. Християнізація Кореї відбувалася через автоєвангелізацію. У Кореї (тоді ще не було Північної та Південної) настала певна інтелектуальна криза в неоконфуціанському середовищі — це діялося у другій половині XVIII століття. Через активні контакти зі світом, зокрема Західним, корейці почали відчувати певного роду кризу своєї філософської традиції: світ мінявся і мінялося його сприйняття. Тоді до Китаю було виряджене посольство у пошуках «нової ідеї». Посли привезли з Китаю християнську літературу. Корейці почали самотужки ці книжки вивчати. Це була автоєвангелізація: до них не прийшов місіонер, ніякий Володимир ні в якому Дніпрі їх там не хрестив… Вони не знали про існування ієрархічної Церкви, а хрестили одні одних і запровадили собі певного роду «священство» — такий собі саморобний протестантизм. Але коли у Корею нарешті прийшли місіонери, французи, і пояснили їм, що, «знаєте, це трошки не так робиться», — вони це смиренно прийняли! Це дуже цікаво. Вони погодилися, щоб єпископи уже канонічно висвячували їм справжніх священиків… З’явилися семінарії, пішов розвиток Церкви.
Ті люди робили те, що вони могли самі зрозуміти з Євангелія, — але коли туди прийшла Церква, вони її не відкинули, а погодилися і прийняли всю її традицію. В їхньому кафедральному соборі, наскільки пам’ятаю, лежать мощі трьох єпископів…
І майже одразу почалися гоніння. Тому що християнство, увійшовши в це суспільство, зламало його кастову систему. В корейців є відома картина про Євангеліє, вони її показують усім приїжджим: за столом сидять пани у характерних головних уборах, а інші люди пов’язані якимись рушниками. Читають Біблію, тобто відбувається євангелізація. Нам це переважно нічого не каже, а корейцям зрозуміло, що за столом разом сидять люди різних каст, які в принципі не можуть бути разом, навіть перебувати в одному приміщенні! Християнство, відповідно, зламало цю систему кастових заборон. Отож майже ціле ХІХ століття там періодично виникали переслідування християн. Не знаю точно, чи це було подібне до переслідувань у Японії, як показано у фільмі «Мовчання», — але цілком припускаю, що так: знаючи цю тонку східну душу, яка любить усе робити досконально і повільно, також і мучити, — це могли бути дуже серйозні переслідування. Як Йоан Павло ІІ, так і Папа Франциск беатифікували чимало корейських мучеників, причому це були масові беатифікації: по 100, 120 чоловік…
— Нещодавно, 20 вересня, був спомин Андрія Кім Таегона і співтоваришів.
— Так, дуже відома у Кореї історія.
Якщо є говорити про корейське суспільство, то воно на сьогодні переважно буддистське, але їхній буддизм, певною мірою, такий, як наше християнство… У тому розумінні, що це традиційна релігія, яка трохи «не може себе знайти» в сучасності. Не хочу цього сказати загалом про все наше християнство, але інколи таке є. Я це відчув, коли побував у буддійському монастирі. Там є свої монахи, які заглиблюються в цю релігію, — хоча вони не називають її релігією в нашому розумінні цього слова, а радше «мистецтвом опанування розуму», ніби якоюсь «технікою» роботи з думками. А на побутовому, простолюдному рівні це цілком виглядає як наше побутове християнство. Люди приходять у храми Будди і ставлять перед його статуями пачки рису. Я спитав: що вони роблять? — ну, пожертви складають… І я собі згадав, як у нас люди, приходячи до церкви, свічки ставлять. Зайшов, перехрестився, свічку поставив і пішов: мовляв, Боже, Ти своє отримав, а я тепер у своїх справах жду Твого сприяння. «Ми домовилися». Те ж саме відбувається в їхньому буддизмі.
Відповідно, католицизм там справляє враження, бо для них є чимось свіжим і «соціально престижним». Чимало представників корейських елітарних кіл стають католиками, бо для них це модно. Тут неможливо не згадати європейське відлуння, в якому буддизм став модним на тлі «застарілого» християнства, де він подається як щось елітарне, нове і свіже… У Кореї все з точністю до навпаки. Вистачить назвати кількість університетів, аби все стало зрозумілим: десять самих лише католицьких університетів — кожна дієцезія має свій! Десятки й сотні католицьких дитячих садків, католицьких початкових і середніх шкіл, лікарні, клініки тощо. Потужний мирянський рух. У кожній дієцезії це сотні й тисячі дуже і дуже активних людей. Мене вразила кількість чоловіків у корейській Церкві. Вразило, коли я увійшов до кафедрального собору, скільки молодих хлопців я побачив навколішках, як вони молилися перед літургією! Для нас таке виглядає неможливим.
Їх фактично є стільки, скільки й нас, — але їхня міць невимовно потужніша! Я був у книжковій крамниці собору, і хоч я не знаю корейської, але з обкладинок я побачив, що вони мають найновіші переклади того, що вийшло друком у сучасних католицьких авторів. Хто яку книжку пише, вони тут-таки перекладають і видають її корейською. Ми в Україні таким не можемо похвалилися.
— З одного боку, ми не маємо таких видавничих можливостей, — але з іншого, то нема і такого попиту.
— Так, на жаль. А в них Церква жива й дуже активна. Католики, хоч їх тільки 10%, присутні в усіх сферах суспільного життя. При цьому він специфічний. Увійшовши в суспільство Кореї, католицизм поширився в народі конфуціанської культури з буддійськими елементами. Наприклад, конфуціанський день вшанування предків перетворився на день поминання померлих, тільки Церква їм запропонувала інші молитви, відповідні християнству. Поминання предків не чуже християнству, конфуціанство мало свою форму цього спомину, вийшло щось нове. Не скасовуючи звичних ритуалів, католицизм наповнив це своїм змістом. Ця культура відчувається в усьому, навіть на рівні особистого спілкування.
— У документах ІІ Ватиканського Собору це явище назване «інкультурацією».
— Саме там інкультурація дуже відчутна, і видно, що вона добре втілена. Мене вразило, наприклад, поєднання трьох традицій. На кордоні між Північною і Південною Кореєю є велика церква, Центр примирення — Собор Чанґчунґ. Це колосальне поєднання всього, що тільки можна. Будівля у класичному корейському стилі, всередині — звичайний латинський храм (корейці — римо-католики), але розписаний у візантійському стилі. Дуже цікаве зображення: Христос Пантократор, який тримає в руці відкрите Євангеліє із корейськими літерами. Причому це церква, що має стати початком об’єднання Кореї, тобто не десь на периферії…
— А яка ситуація у «північного сусіда»?
— Я не скажу точної кількості так званих «тихих» дієцезій… Дві чи три. Корейська Церква їх зараховує до свого складу, але називає їх «тихими»: про них нічого не відомо. Чи там ще залишилися католики, які ще якось намагаються вижити? Були спроби відправити у Північну Корею іноземців, священиків, але це виявилося неможливим. Північна Корея — це навіть не Китай. У Китаї донині складно і Церква веде перемовини про розв’язання ситуації, — але з Північною Кореєю взагалі немає можливості розмовляти. Єдиний храм, який офіційно функціонує в Північній Кореї, у Пхеньяні, — це православний собор Московського патріархату. Його відкривав сам Кирило Гундяєв, ще коли був митрополитом.
У Сеулі є візантійська церква — храм Константинопольського патріархату. Тобто у Південній Кореї Вселенський Константинопольський, а в Північній — Московський патріархат.
— А як виглядає католицизм в Африці?
— Тема корейської зустрічі стосувалася ролі чоловіка в сім’ї. А в Кенії я брав участь уже як віце-президент «Unum Omnes» і там займався більше приготуванням самої конференції. Оскільки на той час вийшли два важливі папські документи — про екологію і про милосердя, — то ми говорили про «милосердя Боже до всього створіння».
Говорити про екологію в Африці — дуже легко, а водночас важко, тому що Африка просто потопає у смітті. Це важко навіть описати. Індустріальна епоха, технічний розвиток Кенію оминув, зате купи целофанових торбинок їх не оминули… А культури поводження зі сміттям у них немає: раніше вони мали справу з органічними рештками. А тепер неорганічних відходів багато, і вони розкидані повсюди. Це катастрофа. У Найробі біля центрального кафедрального собору, метрів за двісті, уже «свої Грибовичі» [відоме львівське проблемне сміттєзвалище. — Прим. ред.]. Я говорив там про трагедію на цьому сміттєзвалищі, бо вона пов’язана, власне, зі сміттям. Це «сміття, яке вбиває».
Щодо моїх очікувань від Африки — щось справдилося, щось ні. Наприклад, я багато чув, що «африканська Церква — це надія Католицької Церкви». Мовляв, повсюди віра вмирає, а саме в Африці є те, на що можна спертися, віра жива і динамічна. Однак я би сказав, що спертися можна радше на корейську Церкву, ніж на африканську.
Так, це справді дуже динамічні спільноти, багато людей, з барабанами, радісні літургії — це все дуже вражає, коли бачиш страшну бідність довкола. І вони щасливі, а це складно зрозуміти з європейського погляду. Один чоловік на запитання, чи не хотів би перебратися в Європу, сказав — ні, ви «сумний континент».
— Це про Західну Європу, про яку в Україні кажуть, що там люди усміхаються, а в нас ні?
— Саме так! Вони не мають якихось особливих досягнень, але їхні стосунки — принаймні, я так це відчув — здоровіші, ніж у нас чи в Західній Європі. Про них можна говорити — а, відсталі культури, патріархальні; але вони здоровіші. Наприклад, вони дуже допомагають одні одним. За всієї тієї бідності, вони якось «викручуються» завдяки взаємній підтримці. Найробі — місто, в якому чи не найбільші бідняцькі нетрі на планеті. Ті досягнення, які мені показували, той «середній клас», на нашу мірку — «хрущовка», якщо не гірше…
Однак, попри всю живість африканців, я тримаюся думки, що Церква в Кореї — це набагато серйозніше опертя.
— Хочу додати: я розмовляв з одним польським священиком, Генералом згромадження, яке висилало місіонерів до Кореї. Тепер же він каже, що більшість їхніх братів — це корейці, їхнє згромадження, засноване у Європі, в Польщі, на сьогодні фактично більше присутнє в Кореї.
— Там немає браку покликань. Деякі згромадження пропонували корейській Церкві: приїдемо, будемо служити, — їм сказали: ні, дякуємо, ми ще з вами поділитися можемо!
І знову скажу про книжки: в Африці я не бачив у книжкових магазинах, сказати б, ознак інтелектуальної роботи. Так, ми не можемо мати таку радісну віру, як у них. Їхня віра не зазнала Французької революції, не пройшла через дві світові війни, не прожила гонінь атеїзму, викликів доби індустріалізації… Їхня Церква — динамічна, але без нашого досвіду. Так, нас у Європі менше і ми менш активні, — але ми маємо більше відповідей на більше питань. А в них головне питання — це бідність, але вони й над цим не дуже-то працюють. Якщо взяти Латинську Америку — хоч би як до цього ставитися, але там з’явилася «теологія визволення». Там вважали, що бідність є джерелом гріха і намагалися її подолати також і теологічними засобами. В Африці я цього не бачив. При тому, що Кенія — це центральна Африка, одна з найбільш розвинених країн.
Туди активно проникають західна й азійська культури (звідки йдуть німці — там з’являються китайці), панує корупція і клановість, варіант «кумівства». Кенія здобула незалежність зовсім недавно, у 1950‑х; спершу в усіх кенійців був один спільний ворог — британці, колишні колонізатори, а потім, за відсутності спільного ворога, боротьба перейшла всередину, між кланами… Спостерігати за цим суспільством цікаво, але ні жити там, ні вважати їхню Церкву великою надією я би не став.
Так, в Африці Церква розвивається активно, але і в Кореї теж. Натомість у Кенії вельми швидко розвивається мусульманство, яке потужно фінансується зовні. Мусульман у Кенії видно одразу: вони краще вдягнені. Саудівська Аравія, країни Аравійського півострова дуже сильно спонсорують поширення мусульманства в Африці, й чимало людей туди можуть іти із суто фінансових причин.
Що характерне для Африки та її розвитку — там держава дозволила відкривати навчальні заклади всім, хто зголошується. Тому можна побачити чимало найрізноманітніших шкіл, орденських, спільнотних тощо, де діти і навчаються, і живуть, бо батьки дуже часто не мають чим заплатити… Якщо дітей із якоїсь місцевості потрібно возити до школи, то уряд це забезпечує, бо вони розуміють, що модернізація може відбуватися тільки через освіту. Відповідно, Католицька Церква має змогу відкривати багато різних навчальних закладів. Так здійснюється внесок Церкви (величезний внесок!) у те суспільство. Думаю, згодом це відобразиться на тому, як воно розвиватиметься.
Підсумовуючи цю розповідь про два різні континенти, дві різні Церкви, скажу: нам в Україні бракує цього, щоб люди мали різний досвід і вміли поглянути збоку. Варто виходити поза коло країн, які до нас найближчі, оскільки Католицька Церква надзвичайно різноманітна. Вона існує в дуже різних політичних, релігійних, суспільних контекстах. Я певен, що нам в Україні варто мати багато такого досвіду, виходити далі, ніж Угорщина чи Польща. Спілкування розширює світогляд.
— Щиро дякую.
фінансово.
Щиро дякуємо!
