Найліпша метафора гріха — це поразка. Ми виявляємося неспроможні відповідати нашим власним ідеалам. Псуємо лад не так Богові, як насамперед самим собі.
Я асоціюю з гріхом відчуття зазнаної поразки. Ми всі його добре знаємо. Занепадає проект, у який ми вклали стільки старань і серця. Не отримуємо омріяну роботу. Малі діти неслухняні, а дорослі припускаються життєвих помилок. Друг перестає бути другом. Подружжя розпадається…
Хтось сказав, що гра у бейсбол — це прекрасна підготовка до життя, бо у бейсболі все крутиться навколо поразки. Гравці мусять здобути по три аути в кожному турі — мінімум 51 аут протягом гри. Навіть найкращі гравці мають дві третини невдалих подач.
У житті щось схоже. Більшість справ іде не так, як би хотлося. Переважну більшість часу я поводжуся не так, як бажаю, попри свої великі сподівання, посилені старання і ревні молитви…
Іспит сумління допомагає підкоригувати те, що погане у поведінці, оскільки з’ясовує певні справи. Поразка — це загальний, всюдисущий і всеосяжний життєвий стан. Ми почасти несемо за неї відповідальність, а почасти ні. Інколи беремо на себе відповідальність тоді, коли не мусимо; а інколи ухиляємося від відповідальності, якраз коли її належало би взяти на себе. Отець Джозеф Тетлов SJ виклав це так: «Рахунок сумління часто допомагає нам побачити гріх при витоках поразки, за яку ми нібито не несемо відповідальності».
Це ситуації, в яких ми легко себе виправдовуємо: відплатити як слід тому, хто нас образив; пустопорожня балаканина, в якій ми когось поза плечі обмовляємо; гнівні тиради, пояснювані тим, що треба «вихлюпнути з себе» злість, «не тримати образу в собі» тощо.
Уважна рефлексія може нам навіть дати помітити провину під личиною чесноти. Колись я стояв мовчки і прислухався, як один знайомий зі злості ображав моїх друзів. Мені здавалося, що я повівся розсудливо і стримано. Але пізніше я ствердив, що просто був боягузом…
Я не хотів нарватися на неприємний докір (або і щось гірше), чого міг би дочекатися, якби повівся правильно і виступив на їхній захист. Буває і навпаки. Бо якщо ми можемо неслушно виправдовувати, то можемо і неслушно звинувачувати. Ми не відповідаємо за думки на поведінку інших.
Можемо помилково прочитати наші власні мотиви і судити себе надміру суворо. Інколи тримати язик за зубами це крок розсудливості, а не боягузтва. Інколи покинути проект, який поглинає безмір енергії, а ні до чого не провадить, — це крок мудрості, а не лінощів.
Отець Тетлов каже, що іспит совісті допомагає відповісти на запитання: «Чи цей досвід є моїм гріхом, чи він узагалі є гріхом, чи він є гріхом у мені?» Коли щось пішло не так — це запитання допомагає точніше визначити проблему.
Наприклад, на роботі начальник питає, чому термін виконання праці порушено. Ти починаєш сперечатися з колегою, шеф втручається і переводить сварку на ділові рейки. Під кінець зустрічі перепрошуєш, що кинувся в сутичку. А пізніше, у рахунку сумління, замислюєшся над цим словесним фехтуванням. Чи це взагалі був гріх — тобто переступ морального права, щось, що саме в собі завжди зле? Хіба ні. Чи то був мій гріх? — тобто, чи з моєї провини сталося щось погане? Можливо. Може бути, що це ти відповідаєш за зірвані графіки (зі шкодою для фірми) і неслушне звинувачення колеги (кривдячи його чи її). Певно, ти вчинив зле, втрачаючи контроль над собою.
Чи то був гріх у мені — погана позиція, вади характеру? Це дуже цікаве питання! Після роздумів вдається розпізнати певні неприємні речі: заздрість щодо колеги, схильність до лінощів коштом праці, страх перед публічним присоромленням…
Завдяки таким роздумам можемо робити справжній поступ у ставанні тим, ким хочемо бути. Крок за кроком. «Граючи від поразки».
Джім Менні
Уривок із книжки «Проста молитва, що перемінює життя»
фінансово.
Щиро дякуємо!
