5 причин піти в монастир

«Равві, де перебуваєш?» Відрік Він їм: «Ходіть та подивіться». Пішли, отже, і побачили, де перебуває, і того дня залишилися в Нього (Йн 1, 38‑39).

«Чому ти пішла в монастир?», «Що вони всі — молоді, гарні та веселі — тут роблять?» — такі питання мені особисто доводиться чути доволі часто. Зізнаюся — іноді це дратує. Однак, з іншого боку, допомагає відповісти на них самій собі. А це, певно, найважливіше.

У заголовку йдеться про 5 причин піти в монастир. Насправді це трохи забагато, і все можна було б звести до однієї: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав». Гадаю, «Йди за Мною!» — це найпотужніші слова, які Господь сказав протягом свого земного життя, — серйозні та непрості, бо скеровані тільки до обраних; слова, які змінили життя та зламали плани багатьом людям; слова, які перетворили галілейських рибалок на Апостолів та спонукали їх випливати на глибінь і закидати сіті поза будь‑якою людською логікою. До них дослухалися Петро, Андрій, Яків і Йоан, сини Заведея, Павло, який палав гнівом на християн, а згодом ніс Добру Новину всюди, куди тільки міг.

Звісно, йти за Христом — це покликання усіх християн, однак деякі з нас реалізують його, наслідуючи спосіб життя самого Спасителя і Його Пресвятої Матері — у чистоті, вбогості та послусі. Богопосвячені особливим чином переживають таємницю хрещення, яке саме по собі є посвяченням усього життя Богові, сказано у документах ІІ Ватиканського Собору.

Отож, головна причина піти в монастир — це покликання, дане Отцем. Він «призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа, за рішенням своєї доброї волі» (пор. Еф 1, 5). Ось 5 причин піти за Його голосом.

1. Найгарніший поміж людськими синами (пор. Пс 45)

Чому я пішла в монастир? А чому ви зустрічаєтеся/поєднуєте своє життя саме з цим/цією хлопцем/дівчиною?

Покликання народжується із зустрічі з Христом. Християнство — це не ідеологія, це Христос; покликання — це не безвихідь чи розпач, покликання — це Христос. Святий Йоан від Хреста (між іншим, визначний іспанський поет) у «Пісні духа» вкладає в уста Нареченої такі слова:

Мій любий — як гірські вершини,
Як серед гаїв самотнії долини,
Острови особливі,
Він — як шумні потоки,
Як подмух вітру, тихий і глибокий.

Неможливо не закохатися, чи не так?

2. Бути щасливим

Ось так «непобожно»! Кожен з нас хоче бути щасливим. Довго обманювати себе й інших, що це неправда, і ми все робимо задля спасіння світу, — не вийде. Більше того, Господь також хоче, щоб ми були щасливі. Славою Божою є людина, що «живе на повну», можна сказати, ну трохи парафразуючи слова св. Іренея з Ліона.

Ти виконуватимеш свою місію, своє унікальне завдання, тобто волю Бога; кожен день, зустріч, кожен крок, усе твоє життя матиме сенс у Ньому. Що ще треба для щастя!

3. Служити братам

«Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йн 15, 13). За такою логікою жив Христос. Такого висновку, на мою думку, доходять численні молоді люди, які обирають шлях богопосвяченого життя, прагнучи жити не для себе, а шукати блага іншої людини. Зокрема, зробити все, щоб якнайбільше людей досвідчили зустрічі, про яку йшлося у пункті №1.

4. Спільнота однодумців

Покликання — це також нагода жити й займатися улюбленою справою в спільноті однодумців, адже кожна чернеча спільнота має свою харизму. Відкриваючи покликання до богопосвяченого життя, ми обираємо конкретну спільноту в Церкві з її місією: хтось займається вбогими чи сиротами, хтось проповідує за допомогою ЗМІ, хтось працює у лікарні. Є такі серед нас, що обирають життя в закритих монастирях, аби своєю молитвою підтримувати Церкву.

Звісно, життя у спільноті, як усе на світі, має свої світлі й темні сторони, позаяк під одним дахом мешкають особи різного віку, різних національностей, із протилежними темпераментами і непростими характерами, але… повертатися додому, де тебе приймають і чекають — справді велике щастя. Отож, ризикнути варто!

5. Велика нагорода

«Ось ми покинули все й пішли за Тобою; що будемо за те мати? — Кожний, хто задля імені Мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину», — такий от діалог відбувся між Петром та Ісусом (пор. Лк 19, 27‑29).

Я особисто, коли чую ці слова, згадую сотні простих і звичайних дрібниць, які стали для мене тією «великою нагородою». Це радісні усмішки дітей; частунки від бабусь та їхня молитва, яку відчуваєш майже фізично серед труднощів та випробувань; це неймовірні люди та місця, куди точно ніколи не потрапила б, якби одного разу не відповіла «так» на Його «йди за Мною».