Блаженний Владислав Буковинський, пресвітер

Римо-катол.: 20 червня (довільний спомин)

«Тішуся з того, що образ цього героїчного священника не йде в забуття. Переслідуваний через віру і походження, він не залишив людей, пішов із ними на страждання. Вдячний Богу за те, що був з ним знайомий…», — ці слова написав Папа святий Йоан Павло II у своєму посланні з нагоди 30-річчя від дня смерті та 100-літнього ювілею з дня народження о. Владислава Буковинського.

Тим, хто знайомий з життєписами католицьких священників, завдяки чиїй подвижницькій праці католицька віра збереглась на теренах колишнього Союзу, життя о. Владислава може здатися одним із числа подібних. Народився 1905 року в Бердичеві, навчався спочатку в російській гімназії в Києві, потім — у польській гімназії в Проскурові (нині Хмельницький). Після того, як родина у 1920 році перебралася до Польщі, вступив на юридичний факультет Яґеллонського університету в Кракові. Не можемо точно сказати, коли саме він відчув, що Господь кличе його до священницького служіння: чи коли закінчував навчання, чи, можливо, раніше. Але після світського навчання вирішив продовжити освіту на теологічному факультеті — щоби стати священником. І він ним став: священницьке рукоположення відбулось 28 вересня 1931 року. Після кількох років праці у Краківській архидієцезії о. Владислав почав працювати на землях, територіально близьких до його «малої батьківщини» — у Луцьку. І можна дивуватись тому, як за 24 години на добу отець встигав виконувати усі обов’язки, що були на нього покладені: адже він викладав катехетику і соціологію в місцевій семінарії, був генеральним секретарем Дієцезіального інституту Католицької Акції, директором Вищого інституту релігійних знань, заступником редактора «Католицького Життя», і при всьому цьому викладав релігію в школах міста.

Як і кожному на його місці, о. Владиславу було нелегко. Але на такі «труднощі» вряд чи можна серйозно зважати порівняно з тим, що чекало далі. У 1939 році вибухнула Друга світова війна і 17 вересня до Луцька увійшли радянські війська. Тепер о. Владислав, крім звичайної пастирської праці, допомагав ув’язненим та їхнім родинам: разом із «найсправедливішим суспільним ладом» сталінські «визволителі» принесли на волинську землю і масові репресії. І знову є чим здивуватись: о. Владислав підтримував духовно і допомагав харчами ув’язненим аж до початку 1941 року, поки сам не розділив їхню долю. Дивно, що «органи» не помітили цього раніше, тим більше, що навіть як би він цього і не робив — одного того, що він був католицьким священником, було більш ніж достатньо, щоб опинитись за ґратами.

Але справжнє диво сталось 23 червня 1941 року, коли Господь урятував життя священника. Коли почалась радянсько-німецька війна, НКВДисти «зачищали» в’язниці в тих містах, які залишали радянські війська. Луцька в’язниця, в якій перебував о. Владислав, не стала винятком. Його разом з іншими в’язнями вивели на розстріл, але жодна куля в нього не влучила. Про це о. Владислав згадував: «Коли я лежав на тюремному дворі під градом куль, я був на диво спокійний. Все моє життя, тоді 36-річне, зібралася в якусь одну мить. Я дав ще відпущення людям, які лежали поруч. Думки мої працювали дуже інтенсивно. Я переживав кінець теперішнього і відблиск вічності. Це переживання було невимовне і прекрасне; абсолютно неможливо забути. Не знаю, що зі мною було, якби я відчув біль рани. Але не було ніякого болю тіла. А дух вільно витав між теперішнім і вічним, як ніколи до цього і після цього в житті».

Зміна радянської окупації на німецьку принесла нові випробування. Отець Владислав, як і раніше, виконував свої пастирські обов’язки, катехизував дітей, допомагав потребуючим. Наражаючи себе на смертельний ризик, рятував єврейських дітей, переховуючи їх у католицьких родинах. Коли ж Волинь стала ареною настільки ж жахливого, наскільки й безглуздого кривавого українсько-польського протистояння, він допомагав усім, хто постраждав під час цих подій, без огляду на національність і віросповідання.

Як повернулись «совєти», о. Владислав знову потрапив до в’язниці. Вирок, який за надуманими звинуваченнями виніс «найгуманніший у світі суд», становив 10 років таборів. Першу половину терміну священник відбував у Челябінській області, працюючи на лісоповалі. Серед співв’язнів було чимало віруючих, християн різних конфесій. Підтримуючи їх духовно, отець завжди гасив суперечки, які інколи поставали на релігійному ґрунті.

Перебуваючи в таборі, о. Владислав тяжко захворів, надії на одужання не було. Небесний Отець і цього разу зберіг життя свого слуги. Але те, що сталось після одужання, не можна оцінити інакше як або відверте і цинічне знущання, або свідоме повільне вбивство. Людину, яка тільки-но перенесла важку хворобу, перевели до табору в Джезказгані працювати… на копальнях мідної руди. Адже хоч би якою важкою була праця на лісоповалі, та це все-таки на відкритому повітрі, а не в пилюці на глибині до 300 метрів, де за 12-годинну зміну потрібно було лопатою навантажити на вагонетки 12 тонн породи. Важко витримати і здоровій людині! Отець Владислав витримав, і це стало ще одним переконливим свідчення Божої опіки над ним. 10 серпня 1954 року він був звільнений, відбувши термін, як говорять у в’язницях, «від дзвінка до дзвінка». Але повернутись на Волині чи Житомирщину не довелось — як «політичний», о. Владислав мусив відбути ще 3 роки заслання, місцем якого була визначена Караганда.

Владислав Буковинський був далеко не єдиним католиком, якого було заслано в ці краї. Але він був чи не єдиним католицьким священником у Караганді з дуже небагатьох у Казахстані (в цей же час на засланні близько Таїнчі перебував о. Броніслав Джепецький). Бачивши духовні потреби людей, які роками не мали змоги сповідатися, він ревно віддавався таємному душпастирству: сповідав, таємно відправляв Святу Месу, готував до прийняття таїнств, причому робив це не формально, а дуже ретельно.

1955 року йому запропонували виїхати до Польщі з отриманням громадянства — отець відмовився: своє місце він бачив там, куди його привів Господь. Священник об’їздив не тільки значну частину Казахстану, але був і в Узбекистані й Таджикистані — всюди, де його потребували вірні. Ці подорожі — деякі з них тривали до чотирьох місяців — не могли не привернути уваги влади. У 1958 році о. Владислава знову було заарештовано. Звинувачення стандартне: «агітація серед дітей та молоді та зберігання антирадянської літератури». Трирічний термін ув’язнення він відбував спочатку в Іркутській області, потім у таборі «релігійників» у Соснівці. Після виходу на свободу влаштувався нічним сторожем: це давало можливість мати вільний час удень, щоб і далі служити Богові та вірним.

Отцю Владиславу кілька разів вдалося побувати в Польщі. І хоч би якими спокусливими були пропозиції старих друзів залишитися, він щоразу повертався туди, де був потрібний людям. Повернувся навіть і тоді, коли після двох місяців, проведених у краківському шпиталі, почув від лікарів про необхідність довгого і ретельного лікування. «Могила священника також апостольствує», — такою була його відповідь. Це було у 1973 році. А 3 грудня наступного року о. Владислав перейшов до дому Отця, котрому віддано служив. Його тіло знайшло спочинок у крипті кафедрального собору Пресвятої Богородиці Фатімської — Матері всіх народів у Караганді. В цьому ж соборі 11 вересня 2016 року було звершено акт його беатифікації.

«У своєму житті він завжди виявляв величезну любов до найбільш слабких і нужденних, а його свідчення являє собою осереддя духовних і тілесних діл милосердя», — сказав про нового блаженного Папа Франциск.

Реліквії бл. Владислава Буковинського зберігаються у соборі св. Олександра в Києві, в його ім’я освячено каплицю в м. Ставрополі (РФ), у його рідному Бердичеві його ім’ям названо вулицю.