«Якщо любиш — час завжди знайдеш, навіть не маючи жодної хвилини» (о. Ян Твардовський).

Для того, хто живе у світі, активно виконуючи сімейні, професійні та суспільні обов’язки, і водночас хоче молитися, немає іншого шляху, ніж включити в молитву свою щоденність. Ансельм Ґрюн OSB писав: «Праця, будень не є чимось чужим стосовно Бога: це духовне місце, де ми можемо вчитися любові, терпеливості, безкорисливості, поваги, послуху та відкритості до Бога і людей. Досвід Бога не застережений для тих, хто повністю відсторонився від світу, але доступний кожному, навіть і в самісінькій круговерті буденності». Ці слова у практичному сповненні викликають певне труднощі. У щоденному житті молитву й діяльність ми переживаємо як дійсності, незалежні одна від одної. Євангельські сестри — Марія і Марта — нездатні згідно оселитися у нашому серці. Найчастіше то Марта не хоче знати Марії (хоча буває і навпаки), занедбує її та «виганяє з хати». Оскільки, однак, вона глибоко з нею з’єднана, то, усуваючи її зі свого життя, страждає. Чи можуть Марта і Марія жити в нас згідно і одна одну підтримувати? Чи можлива молитва у нашому такому заповненому працею житті? Біографії святих кажуть, що так. То були люди не тільки великої праці, але насамперед великої молитви. «Папа молиться, як дихає. Рано молиться перед Святою Месою, після якої настає довша або коротша подяка. Протягом дня часто він перетворюється на брилу медитативного зосередження. (…) Під час церемонії, коли треба приклякнути, а це треба зробити три-чотири рази, він залишається навколішках довгі хвилини. (…) Якщо стоїш на вдалому місці, звідки можна його бачити, то виразно видно, що між його пальцями пересуваються зернята розарію», — писав про Святішого Отця Йоана Павла ІІ Андре Фроссар. Молитва й діяльність — це, за своєю суттю, дві сторони тієї самої реальності. У молитві ми звертаємося до Бога і живимося Його любов’ю, а в діяльності та праці те, що отримали на молитві (і що по суті є Його любов’ю) переказуємо світові, служачи іншій людині. Ось ідеал християнського життя: споглядання у дії! Воно є даром Божим, благодаттю. Однак як із нею співпрацювати? Від чого розпочати пригоду молитви? Є три кроки, які дозволять нам увійти у внутрішню молитву: запрошення Ісуса до свого життя і перебування у Його присутності, живлення Його словом і спрощення життя.

Запросити Ісуса

Уважно прочитавши Євангеліє, відкриємо, що Ісус любив забіганих людей. То до них Він звертався у першу чергу, то з ними охоче розмовляв, і з-посеред них вибирав учнів. Петра і Йоана Він покликав, коли вони були зайняті риболовлею, Матея зустрів, коли той сидів при столику митаря, а з самарянкою заговорив, коли вона прийшла черпати воду з криниці. Дві тисячі років тому Ісус зустрічав людей у їхній буденності, й до кожного з нас Він також приходить у конкретиці нашого життя. Ось стою при дверях і стукаю; якщо хтось почує Мій голос і відчинить, увійду до нього, вечерятиму з ним, а він зі Мною (пор. Одкр 3, 20).

Першою умовою розвитку в молитві є запрошення Ісуса до свого життя, тобто встановлення зв’язку з Ним. А оскільки Він є Бог втілений, то, виходить, запросити Його — це також прийняти дійсність, у якій ми живемо: здоров’я чи хворобу, такий чи такий вигляд, чоловіка/жінку, дітей, працю… Буває, що цей на позір простий жест запрошення Ісуса у щоденність дається нам нелегко. Ми переживаємо опір. Джерела його різні. Інколи нам здається, що Бог надто великий, аби займатися нашими дрібними справами, — тобто, по суті справи, ми не віримо в Його особисту любов до нас. Інколи побоюємося Його приходу, бо соромимося свого життя, в якому не всюди «прибрано, як годиться», — а отже, не віримо у Його милосердя. Інколи не хочемо Його запросити, оскільки не маємо охоти, щоб Він вводив у нашому житті свої порядки, — тобто не віримо у Його доброту. Живе у нас страх перед Богом, не тільки тому, що Він перевищує всіляке людське розуміння, але також і тому, що цей страх постійно підтримується культурним тлом, а не раз і нашою особистою історією, в якій ми не зазнали безкорисливої любові. Біля джерел цього страху чаїться сатанинська підозра, яку давно, давно засіяв змій у серці Єви, і яке ми дістаємо у спадок разом із первородним гріхом: Бог зовсім не добрий, Він ревнивий до своєї сили, бо знає, що як з’їсте плід із цього дерева, то будете такі, як Він (пор. Бут 3, 4-5).

Бажаючи розпочати шлях молитви, потрібно усвідомити те, що наш образ Бога фальшивий, і повернути йому сяйво, згідне з тим, яким Його образ сяє у Біблії, а особливо у Євангелії. Це здійснюється просто через довірення Йому себе. Довіра стає солідним фундаментом, на якому може постати будівля нашої молитви.

Один раз запросити Ісуса до свого життя, хоч це і фундаментальний акт, але цього замало. Обов’язковим стає укріплення цієї присутності у нашому щоденному житті. Від початків християнства цій меті слугувала проста вправа: пригадувати собі про Бога протягом дня, підносити до Нього не тільки думки, а й серця. Вілфрід Стініссен OCD пише: «Якщо заглушуватиметься і бездумно дозволятиметься, аби наші думки та почуття безладно блукали будь-де, то досвід покаже, що молитва буде щоразу важча». Так відбувається тому, що молитва «стосується любові, а любові не можна обмежити визначеним часом».

Простим вираженням перебування у присутності Бога є так звані короткі молитовні акти, або ж подячні чи благальні зітхання, керовані до Бога, який перебуває обік нас. Це можуть бути свої слова, молитви святих або Ісусова молитва, практикована у Східній Церкві. Особливу роль можуть виконувати рядки Псалмів, оскільки саме Псалми містять чимале багатство конкретного людського досвіду. Одна з моїх знайомих, молода мама трьох дітей, казала, якою прекрасною нагодою стати у Божій присутності є годування або переповивання наймолодшої дитини, яке супроводжується у пам’яті уривком із Псалму 131: як тихе немовля на лоні матері, так у мені душа моя.

Жити Божим Словом

Перебування у присутності Бога на щодень неможливе без постійного, систематичного живлення Божим словом. Чому? Тому що без цього живлення наша молитва стане мілкою, буде не так розмовою з Богом, як кружлянням довкола себе і власних справ. Слово Боже дає зовсім нову перспективу, оскільки дозволяє піднестися понад власним способом мислення та поглянути на своє життя у світлі віри.

Живлення Божим словом — це насамперед медитація, яка є сходженням об’явленої істини з розуму до серця. Практикована тривалий час, вона провадить до глибокої внутрішньої переміни та відкриває шлях до споглядальної молитви (контемпляції), яка дозволяє, як казав св. Ігнатій Лойола, бачити Бога в усьому.

Існує чимало методів контемпляції, але незалежно від того, який ми оберемо, одне є певним: на неї потрібен час. І саме тут ми торкаємося моменту найбільшого напруження в нас. Ми не маємо часу! У нас його так мало, що присвячувати його — причому систематично, щодня — на медитацію видається справою майже неможливою. Сьогодні ми націлені на кількість та ефект. У нашій праці — і в житті також — рахується успіх, продуктивність, виробництво. Чи можна дивуватися, що така «непродуктивна» діяльність, як молитва, навіть у когось, хто особисто зустрівся з Ісусом і хоче переживати життя у Його присутності, випадає з напруженого розкладу дня?

Але без часу на щоденну медитацію важко уявити християнське зростання. Вочевидь тут ідеться не про якісь довгі години, проведені на молитві, а про щось значно менше: про 20-30 хвилин, щоденно пожертвуваних Богові. Такий вибір часу молитви пов’язаний з обмеженістю, особистим рішенням, а також — не біймося цього слова — з євангельською радикальністю. Говорячи мовою занять із управління часом, ідеться просто про те, щоби включити особисту молитву в коло справ «важливих, хоч і не термінових», аби вона стала одним із пріоритетів дня. Ансельм Ґрюн OSB пише про це таким чином: «Складно не помітити факту, що чимало людей справді пригнічені величезною кількістю праці. Якщо, попри це, я хочу ставитися до молитви серйозно, так само серйозно, як до праці, то існує тільки один вихід: передбачити у плані свого дня постійний час для неї. Подібно як у важливих справах не можна покладатися на випадок, але обов’язково потрібно визначити для них певні терміни, так само я маю визначити сталий час для молитви, щоб вона не була справою випадку».

З проблемою, як знайти час для молитви, боровся також і о. Генрі Ноуен, голландський психолог і теолог, автор дуже популярних книжок про духовність. Бажаючи впорядкувати своє життя, він одного разу сім місяців провів у монастирі траппістів, де детально обговорив цю тему з абатом Джоном Едом. «Як я можу розвивати справді глибоке духовне життя, якщо я знову занурююсь у вихор своєї праці?» — питав він. «Молитва є для мене чимось майже неможливим: у призначений для неї час я думаю про численні справи, які мені ще треба виконати». Отець Ед відповів йому: «Єдине рішення — це щоб ви визначили сталий порядок молитви, якого не можна порушувати без узгодження зі своїм духівником. Прошу, отче, визначити якийсь прийнятний час, а коли ви його вже визначите, то прошу його за будь-яку ціну дотримуватися. (…) Якщо ви від цього досвіду не відступите, а вистоїте, то почнете поступово розуміти, що різноманітні задуми, плани та обов’язки зовсім не такі пильні й важливі, як вам здавалося, і вони втратять свою владу над вами. Вони перестануть відбирати вашу увагу в час, призначений для контакту з Богом, і посядуть у вашому житті відповідне для них місце».

Спростити життя

Уділена Ноуенові порада абата Еда провадить нас до наступної умови молитви в буденності: до обов’язковості спростити життя. Це означає не більше й не менше як відкинути нашу забіганість! Це нелегко, оскільки у нинішньому світі бути зайнятим — це бути важливим і незамінним. Скидаючи панцир забіганості, ми нерідко опиняємося віч-на-віч зі своєю власною пусткою, в якій стає чутно голос нашої слабкості та безпорадності… і в якій до нас може промовляти Бог.

Відкинення забіганості здійснюється насамперед у зовнішній сфері, там, де «наміри, плани та обов’язки», з-посеред яких багато виявляться не такими вже палючими й невідкладними. Це вимагає зусиль і зречення, тобто аскези. Однак якщо ми послідовно будемо відкидати те, що впроваджує неспокій та розпорошує, — спізнаємо благодать. Тоді хтось, хто полюбляв проводити довгі години біля комп’ютера, відкриє, що йому це вже не так і потрібно для щастя; інший, хто не міг уявити собі життя без щоденних телефонних розмов за знайомими, з подивом ствердить, що, однак, може без цього жити; любителька серіалів зможе без проблем відмовитися від чергової серії. Навіть любляча мати може тоді помітити, що намагається вирішити надто багато проблем своїх дітей.

Проте зовнішні зречення — не найважливіші. Як свідчать усі вчителі молитви, її розвиток стає неможливий без спрощення свого нутра і зречення себе. Мета молитви — аби Він зростав, а я малів (пор. Йн 3, 30). Отже, доки ми дозволяємо своїм схильностям керувати собою, доти не даємо місця Божому діянню. «Все одно, — пише св. Йоан від Хреста, — чи буде птах прив’язаний тільки тонкою ниткою, чи грубшою, бо та й та його прив’язують; доки він не обірве ту чи другу, не зможе злетіти вільний». Зречення себе є другою стороною нашого звернення до Бога, оскільки, саме звертаючись до Нього, ми тим самим відвертаємося від себе та створінь.

Внутрішнє зречення має бути практиковане в думках, пам’яті та уяві. Якщо ми присвятимо своєму нутру хоч трошки уваги, то без труду помітимо, що протягом дня наші думки зайняті багато чим непотрібним: ми блукаємо у минулому або будуємо плани на майбутнє, переживаємо вчорашній фільм або ранкову сварку, мріємо і фантазуємо. Ми не вміємо жити в теперішньому, а цим самим закриваємося від контакту з Богом, який присутній саме «тут і тепер». Отже, що робити? «Щоразу, коли усвідомлюємо, як наша уява будує кришталеві палаци, або наша пам’ять прикликає непотрібні справи та речі, тоді одразу ж (може, з допомогою коротких молитов) потрібно відбудувати свій зв’язок із Богом. (…) Під час їжі, купання, коли йдеш, чекаєш на автобус, або коли прокидаєшся серед ночі. Першим зреченням є вправляння у тому, щоб перебувати у Божій присутності».

На визначення того, що (в собі та довкола себе) ми маємо спростити, нас найкраще наведуть розсіяння, яких ми зазнаємо під час молитви. Оскільки вони є «продовженням» наших життєвих розсіянь, то метод давати їм раду схожий: не втікати від них, а прийняти їхню наявність, і потім довірити їх Богові, свідомо стаючи у Його присутності. Саме ця позиція, як на молитві, так і в щоденному житті, робить так, що наше життя стає щоразу більш одностайне і просте, оскільки ми даємо в ньому щоразу більше місця Богові. Якщо ми так житимемо, то праця буде вже не «плодом власних рішень та ініціативи, а вслуховуванням і послухом внутрішньому голосові», а діяльність наша буде позначена глибоким миром, без поспіху і жадібності.

Переклад CREDO, Люцина Слуп, deon.pl