«Знак миру» на Святій Месі. Чому ми передамо його по-різному?

Питання: Чому в одних спільнотах «знак миру» передають рукостисканням, а в інших — легким поклоном голови? Хіба немає єдиних правил?

Відповідь: Святий Юстин, який залишив нам найстарше (155р.) відоме свідчення про євхаристійне богослужіння, у своєму посланні до імператора Антоніна Пія так описував момент привітання миру: «Потім усі встаємо і возносимо молитви як за себе, так і (…) за інших, повсюди, щоб ми удостоїлися (…) стати і по ділах тими, хто веде праведне життя і виконує заповіді, щоб отримати вічне спасіння. Після закінчення молитви ми вітаємо одні одних поцілунком». Це перший опис обряду знаку миру під час Меси свідчить про те, що протягом століть він зазнав великих змін. Насамперед, це стосується самого моменту: в ІІ столітті, згідно зі свідченням святого Юстина, знаком миру обмінювалися після завершення Літургії Слова і перед принесенням Дарів. Сам обряд полягав у «поцілунку». Це одразу ж відсилає нас до різних фрагментів Нового Завіту, де йдеться про привітання саме таким жестом: «Вітайте один одного святим поцілунком», — каже святий Павло до римлян (Рим 16,16).; тими ж словами він звертається і до солунян, і до коринтян. «Вітайте один одного поцілунком любові», — умовляє апостол Петро (1Пт 5,14). Справді, в перші століття знак миру означав поцілунок. Згідно з Апостольським переданням, цим поцілунком обмінювалися лише вірні однієї статі. Пізніше знак миру став походити від священика і передався в ієрархічному порядку. Згідно із задокументованими свідченнями ІХ століття, привітання миру відбувалося так: спочатку священик цілував вівтар на знак миру, який нам залишив Христос, потім обмінювався знаком миру з дияконом, той — з іподияконом і далі — з іншими членами духовенства, пише Vatican News.

Історики Церкви не беруться точно стверджувати, коли саме поцілунок миру замінили обіймами, але поступово це відбулося і на Заході, і на Сході. Щодо латинського обряду, то звичай цілування в уста засвідчено ще в кінці XV — на початкуXVI століття — поряд із цілуванням плеча, про що є згадки в період із Х по ХІІІ століття. В останні десятиліття XV століття впровадили поцілунок в щоку. А в деяких месалах говориться про спеціальний предмет, за допомогою якого вірні обмінювалися знаком миру, — osculatorium. Його також називали знаряддям миру. Іноді це була патена, євангеліарій, частіше — «tabula pacis». Офіційно оскулаторій був запроваджений месалом Пія V (1570 рік). У ньому подано докладні вказівки щодо обряду привітання миру: спочатку священик мав поцілувати вівтар і «знаряддя миру», потім передати це знаряддя миру іншому служителю. Якщо інших служителів не було, обряд миру не був передбачений. На урочистих Месах обряд привітання миру відбувався через поцілунок у щоку і відсторонені обійми. По суті, це навіть були не обійми. Як пояснювалося в уточненні Священної конгрегації обрядів, ці обійми відбувалися так: «Диякон кладе свої руки під руки священика».

Сучасний месал залишає велику свободу в способі побажання миру на Месі. Про це сказано так: «Щодо знаку привітання миру, то його визначають Конференції єпископату залежно від особливостей і звичаїв кожного конкретного народу. Однак належить обмінюватися знаком миру лише з тими, хто перебуває поруч, стримано».

Зовсім недавно, 2014 року, Конгрегація богослужінь і дисципліни Таїнств оприлюднила послання «Ритуальне вираження дару миру під час Меси». У ньому підкреслюється особливе богословське значення привітання миру. «В римській літургійній традиції, — написано в документі, — привітання миру відбувається перед Причастям з огляду на богословське значення. Його відправний пункт — євхаристійне споглядання Великодньої таємниці… отже, воно постає як “пасхальний поцілунок” воскреслого Христа, який перебуває на престолі». В посинодальному апостольському повчанні «Sacramentum caritatis» папа Бенедикт XVI підкреслює: Євхаристія за своєю природою — це Таїнство миру. Цей аспект євхаристійної тайни знаходить у Божественній Літургії особливе вираження в обряді привітання миру. Це, без сумніву, дуже цінний знак (пор. Йн 14,27). У нашу епоху, так сильно обтяжену конфліктами, цей жест, навіть із погляду загального сприйняття, несе в собі особливий сенс, оскільки Церква завжди вважає притаманним їй завданням просити у Господа для себе і для всієї людської родини дар миру та єдності. Мир — це, безперечно, невгасиме прагнення в серці кожної людини. Церква є тією, хто висловлює це прохання про мир та примирення, яке здіймається з глибини душі кожної людини доброї волі, й возносить його до Того, Хто є нашим миром (Еф 2,14) і Хто здатен примиряти народи та окремих людей навіть там, де людські зусилля зазнають краху. Тому можна зрозуміти те хвилювання, з яким часто переживають обряд привітання миру на Божественній Літургії. В зв’язку з цим під час Синоду єпископів було визнано доречним упорядкувати цей жест, який може набирати надмірної форми, викликаючи деяке сум’яття в зібранні безпосередньо перед Причастям. Добре з огляду на це пам’ятати, що тверезе ставлення, необхідне для підтримування відповідної богослужінню атмосфери — наприклад, обмінюватися знаком миру лише з тими, хто перебуває поряд, — нічого не відбирає у високого значення цього жесту миру.

В посланні Конгрегації богослужінь і дисципліни Таїнств подаються деякі конкретні вказівки щодо привітання миру, скеровані на те, щоб вірні якомога повніше виражали християнське розуміння миру. Як і раніше, сам знак миру визначають конференції єпископату, згідно із загальними рекомендаціями. Насамперед, у документі Конгрегації підкреслюється, що цей жест не має бути «механічним» і за деяких обставин краще пропустити привітання миру. Там, де звичаєм стали «дружні та світські» жести привітання, їх доречно замінити «іншими, більш специфічними», написано в окружному посланні Конгрегації богослужінь. Як саме — не уточнюється, але перераховуються зловживання, яких слід уникати. Зокрема, це спів під час привітання миру, не передбачений у римському обряді, переміщення вірних з місця на місце для обміну привітанням; віддалення священика від вівтаря для того, щоб привітати деяких вірних; також слід уникати використання моменту привітання миру для взаємних вітань, співчуття або побажань на особливо урочистих Месах, а також на Месах вінчання, похорону тощо.