Шанувати Бога, а не речі

Роздуми над Божим Словом на понеділок ХХІ звичайного тижня, рік І

Дорікаючи фарисеям і книжникам за їхнє лицемірство — головну перешкоду, що заважає відкривати Божі істини людям, які їм довірені — Ісус звертає увагу на один із прикладів їхнього хибного вчення: «Горе вам, проводирі сліпі, які говорите: “Хто клянеться храмом, то це нічого, а хто клянеться золотом храму, той винний”. Безумні й сліпі! Бо що є більше: золото чи храм, який освячує золото? І: “Хто клянеться жертовником, то це нічого, а хто клянеться даром, що на ньому, той винний”. Cліпі! Що більше: дар чи жертовник, який освячує той дар? Отже, хто клянеться жертовником, клянеться ним і тим, що є на ньому; і хто клянеться храмом, клянеться ним і Тим, хто живе в ньому; і хто клянеться небом, клянеться Божим престолом і Тим, хто сидить на ньому».

Таке міркування законовчителів про те, що принесене до храму чи складене на вівтарі як жертва важливіше за сам храм чи жертовник, явно свідчить про їхню сліпоту: і храм, і жертовник у храмі присвячені Богові — вони є знаком і місцем зустрічі з Ним. Присвячення Богові, consecratio, означає, що ця річ, особа чи справа особливим чином належать Богові, що вони з Ним духовно пов’язані. Ми маємо, завдяки благодаті віри, чесноту побожності. Вона є також одним із дарів Святого Духа. Завдяки цьому дару ми з любов’ю і певним острахом, який ще називається пієтетом, ставимося до речей та осіб, присвячених Богу.

Ми не можемо собі дозволяти робити у храмі багато з того, що дозволяємо собі поза храмом. Законовчителі покликані вчити й допомагати відповідно зберігати такий пієтет стосовно храму, Божих заповідей. Виконання цього завдання відкрило би Божому народу доступ до спасіння. Натомість законовчителі дбали про те, щоб люди оточували пієтетом не Бога та Божі справи, а їх самих. Саме це і є суттю їхнього лицемірства.