Хресна Дорога кардинала Войтили (1976)

Роздуми над Хресною Дорогою

В цих роздумах постараймося йти слідами Господа на дорозі, що вела з преторії Пилата до гори Череповищ, званої по‑єврейському Ґолґота (див. Йн 19, 17). Донині цю дорогу відвідують прочани, які з усього світу прибувають до Святої Землі. Йшов нею також наш Святіший Отець [Павло VI], оточений величезним натовпом місцевих і прибулих.

Хресна Дорога Господа нашого Ісуса Христа історично прив’язана до цих місць, якими провадить. Водночас вона перенесена на дуже багато місць, де ісповідники Божественного Вчителя прагнуть у дусі слідувати за Ним, подібно як на дорозі єрусалимській. У санктуаріях, таких як Кальварія Зебжидовська, пасійна побожність вірних поширила молебень Хресної Дороги на багато стоянь. Зазвичай по храмах цих стоянь є чотирнадцять, подібно як і в Єрусалимі, поміж преторією та базилікою Гробу Господнього. Отож нині затримаймося при них духом і замислімося над Стражданням Господа Ісуса, який несе хрест.

1. Господа Ісуса несправедливо звинувачено

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Вирок Пилата був виданий під натиском первосвящеників і тлуму. Смертний вирок через розп’яття мав задовольнити їхні жадання; мав стати відповіддю на волання: «Розіпни, розіпни Його!» (Мк 15, 13‑14 і пар.) Римський намісник відмежувався, у своєму розумінні, від цього вироку, вмиваючи руки. Подібно як відмежувався раніше від слів Христа, в яких той ототожнив Царство Боже з правдою, з даванням свідчення істині (див. Йн 18, 38). І в тому, і в тому випадку Пилат старався зберегти незалежність, стати немовби «обік», але то була тільки видимість. Зарівно той хрест, на який він прирік Ісуса з Назарета (див. Йн 19, 16), як і правда Його Царства (див. Йн 18, 36‑37) пройшли — мусили пройти — крізь саму серцевину людського єства римського намісника. Такою була і такою є Дійсність, від якої неможливо відступити убік, зійти на узбіччя.

А те, що Ісуса, Сина Божого, запитували про Його Царство, що Він був суджений за це людиною, що Він за це Царство був приречений на смерть — усе це становить початок остаточного свідчення про Бога, який «так полюбив світ» (Йн 3, 16).

Ми стаємо перед цим свідченням і знанням. Нам не дозволено вмивати рук.

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

ІІ. Господь Ісус приймає хрест.

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Розпочинається виконання вироку. Засудженого на розп’яття Ісуса треба обтяжити хрестом, подібно як двох інших засуджених, які мають бути залучені до виконання того самого вироку. «Залічений був до злочинців» (Іс 53, 12). Отож Він підходить, аби стати під хрестом, увесь жахливо побитий і подертий, і кров цебенить по обличчю з‑під тернового вінка: «Ecce Homo», «Ось Людина»(Йн 19, 5). У Ньому міститься вся правда про Сина Людського, сказана пророками, заповідана Ісаєю: «Розчавлений за наші провини… у Його ранах наше зцілення» (Іс 53, 5). І ще у Ньому є якийсь дивовижний наслідок того, що людина зробила зі своїм Богом. Пилат каже: «Ecce Homo»: подивіться, що ви зробили з (цією) людиною! А крізь це ствердження немовби промовляє інший голос, який, здається, каже: подивіться, що ви у цій Людині зробили зі своїм Богом!

Воістину пронизливе зближення. Пронизливе звучання того голосу, який ми слухаємо з історичних записів — і того, який досягає нас через свідомість віри. «Ecce Homo».

«Ісус, званий Месією» (Мт 27, 17), бере свій Хрест на свої плечі (Йн 19, 17). Виконання вироку розпочалося.

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

ІІІ. Господь Ісус уперше падає під хрестом

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Ісус падає під хрестом; падає на землю. Не підключає своїх надлюдських сил, не закликає до дії сил ангельських. «Чи гадаєш, Я не міг би попросити Отця мого, і Він зараз же не дав би мені більш як дванадцять легіонів ангелів?» (Мт 26, 53). Не просить про це. Якщо вже раз прийняв келих із рук Отця (див. Мк 14, 36 і пар.) — то хоче його випити до дна, саме цього Він хоче. Тому й не пускає в хід ніякі надприродні сили, хоч і має їх у своєму розпорядженні. Можуть дивуватися ті, хто дивився, як Він наказував людським слабкостям, каліцтвам, хворобам, самій смерті. А тепер — чи ж Він те все заперечує? Зрештою, «…ми ж сподівалися» — скажуть за кілька днів учні в дорозі до Емауса (пор. Лк 24, 21). «Якщо Ти Син Божий…» (Мт 27, 40) — провокували члени Синедріону. «Інших спасав, а себе самого спасти не може?» (Мк 15, 31; Мт 27, 42) — заволає натовп.

А Він прийме всі ті слова, які, здається, обертають на ніщо весь сенс Його місії, сказаних слів, звершених чудес. Він приймає всі ці слова. Не бажає їм нічого протиставити. Він прагне, щоб Його ображали; Він прагне ледве стояти на ногах; Він прагне падати під хрестом: прагне. Він до кінця, до останньої подробиці вірний цьому слову: «Не Моя, але Твоя воля нехай станеться» (Лк 22, 42 і пар.).

Бог вивів спасіння людства з падінь Ісуса під Хрестом.

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

IV. Господь Ісус зустрічає свою Матір

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Мати. Марія на хресній дорозі зустрічає Сина. Його хрест стає Її хрестом, Його приниження, публічна ганьба — Її приниженням. Такий уже людський порядок справ, так це мають відчувати люди, і так це влучає у Її серце: «…а Твою душу прошиє меч» (Лк 2, 35). Слова, сказані тоді, коли Ісусові було сорок днів, у цю мить збуваються. В цю мить вони набувають такої повноти, як ніколи раніше. Отож іде Марія, прошита цим невидимим мечем, у бік Ґолґофи свого Сина — і своєї власної. Християнська побожність бачить Її з оцим мечем у серці, і такою Її малює та різьбить: Mater Dolorosa.

«І Ти, мати співстраждання» — співають вірні. Відчувають, що саме так треба виразити таємницю цього страждання. Хоча воно Її власне, хоч і торкається Її самої у глибині Її материнської сутності, — то, однак, повну правду про цю таємницю ми виражаємо, кажучи, що воно є співстражданням. Воно належить до тієї самої таємниці, становлячи подеколи єдність зі стражданням Сина.

– І Ти, Божа Мати, що з Сином страждала,
Пречистая Діво, молися за нас.

V. Симон Киринеянин допомагає Господу Ісусові

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Симона з Киринеї покликали нести хрест (пор. Мк 15, 21; Лк 23, 26). Він напевно не мав бажання його нести. Йшов обік Ісуса під тим само тягарем і надавав свої плечі, якщо вже плечі Засудженого виявилися заслабкими. Був дуже близько, ближче, ніж Марія, ближче, ніж Йоан, якого — хоч він мужчина — не покликали, щоб допоміг. Покликали оцього, «Симона з Киринеї, батька Олександра й Руфуса», як занотує св. Марко (див. Мк 15, 21). Покликали і примусили.

Як довго тривав цей примус? Як довго він отак ішов обік, зазначаючи, що ніщо не об’єднує його з цим Приреченим і Його провиною, і з Його кар’єрою? Як довго він ішов отак, внутрішньо відділений стіною байдужості щодо Людини, яка страждає? «Я був нагий, був спраглий, був ув’язнений» (пор. Мт 25, 35.36), Я ніс хрест… чи ти взяв його зі Меою, чи ти насправді до кінця узяв його зі Мною?

Невідомо. Святий Марко тільки подає імена синів Киринеянина, а традиція каже, що вони належали до спільноти християн, які були при св. Петрі (див. Рим 16, 13).

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

VI. Вероніка обтирає обличчя Господа Ісуса

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Та сама традиція говорить нам і про Вероніку. Може, вона становить своєрідне доповнення до справи Киринеянина. Бо саме тут відомо, що хоч як жінка вона не стала до несення хреста, і не була до цього також примушувана, — то все ж таки з повною впевненістю вона взяла хрест з Ісусом разом. Взяла так, як уміла, як у той момент могла, як диктувало їй серце: обтерла Його обличчя.

Як каже далі Традиція, а ця подробиця може бути легко витлумачена, на полотні, яким вона обтерла це лице, відбилося Обличчя Христа. Саме тому, що було настільки скривавлене й залите потом, воно могло залишити свій слід та обриси.

Однак сенс цієї деталі можна пояснити ще інакше, якщо послатися на есхатологічну промову Христа. Багато буде таких, які точно запитають: «Господи, коли ми це Тобі зробили?» А Ісус відповість: «Усе, що вчинили одному з братів Моїх найменших, ви Мені учинили» (пор. Мт 25, 37‑40). Тому що Спаситель відбиває свою подобу на кожному, навіть найменшому вчинкові любові, як на хустині Вероніки.

– І Ти, Божа Мати, що з Сином страждала,
Пречистая Діво, молися за нас.

VII. Господь Ісус удруге падає під хрестом

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

«А я — черв’як, не людина; сміховище людей, презирство народу» (Пс 22, 7). Слова псалмоспівця-пророка знаходять своє втілення на цих тісних, крутих вуличках Єрусалима, протягом останніх годин, які відділяють Місто від початку Пасхи. А відомо, що останні години перед великим святом завжди гарячкові. І вулички забиті людом. У такому контексті сповняються слова псалмоспівця, хоча ніхто про це й не думає. Напевно цього не усвідомлюють ті, хто виражає погорду, для кого став посміховиськом цей Засуджений, який — о, знову падає, — Ісус із Назарета.

А Він цього хоче; Він прагне сповнення пророцтва. Отож і падає з утоми, падає з вимученості. Падає з волі Отця, яка також виражена у словах пророка: падає з власної волі, бо «як інакше сповниться Писання?» (див. Мт 26, 54); «я черв’як, а не людина». Отож уже навіть не «Ecce Homo» (Йн 19, 5); іще менше, іще гірше.

Однак хробак не тільки повзає, придушений до землі, гірше від людини, яка, немов цар створіння, крокує по її поверхні. Хробак також точить дерево, і хробак точить сумління людини, докори за гріх.

Докір за друге падіння Христа.

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

VIII. Господь Ісус повчає заплаканих жінок

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Ось заклик до жалю, до справжнього жалю, до оплакування в правді злих учинків. Ісус сказав до дочок єрусалимських, які плакали, бачачи, як Він виглядає: «Не плачте наді Мною, але над собою та своїм синами» (Лк 23, 28). Не можна ковзати по поверхні зла, треба сягати його кореня, причин, цілої внутрішньої правди сумління.

Саме це прагне сказати Ісус, який несе хрест, Ісус, який завжди «знав, що міститься в людині» (пор. Йн 2, 25), — і завжди знає, що в ній є. Тому Він має завжди залишатися найближчим свідком наших учинків і суджень про ці вчинки, які ми виносимо самі у своєму сумлінні. Може, Він навіть дає нам пізнати, що треба, аби ці судження були спокійні, тверезі, об’єктивні — каже: «не плачте», — а водночас пов’язані з повнотою значення цієї правди, що Він несе хрест.

Про життя у правді, щоб мені «ходити у правді Твоїй» — прошу Тебе, Господи!

– І Ти, Божа Мати, що з Сином страждала,
Пречистая Діво, молися за нас.

ІХ. Господь Ісус утретє падає під хрестом

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

«Принизив самого себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж хресної» (Флп 2, 8). Кожне стояння цієї дороги — якийсь придорожній знак цього послуху і цього приниження.

Міру приниження ми усвідомлюємо, коли починаємо йти за словами пророка: «Усі, які вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього» (Іс 53, 6). Міру приниження ми усвідомлюємо, коли бачимо, що Він знову — вже втретє — падає під хрестом. Усвідомлюємо, коли замислюємося, ким же є Цей, що падає, що лежить у вуличній пилюці під хрестом, у ногах людей, які стоять довкола і не скупляться на всілякі приниження та зневаги…

Хто ж Він, цей, що падає? Хто такий Ісус Христос? «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж — хресної» (Флп 2, 6‑8).

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

Х. З Господа Ісуса знято одяг

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Коли з Господа Ісуса на Ґолґоті здирають одяг (див. Мк 15, 24 і пар.),наші думки звертаються до Його Матері, біжать немовби до самих початків цього Тіла, яке вже тепер, до розп’яття, становить одну велику рану (пор. Іс 52, 14). Таємниця Втілення: Син Божий приймає тіло у лоні Діви (див. Мт 1, 23; Лк 1, 26‑38). Син Божий мовить до Отця словами псалму: «Жертви й офіри ти не хочеш; але ти створив мені тіло» (Пс 40, 7 — в українському перекладі: «вухо відкрив у мене». — Прим. пер.; пор. Євр 10, 6.5). Тіло людини виражає її душу. Тіло Христа виражає любов Отця. «Тоді я сказав: ось іду, аиб виконати твою волю» (Пс 40, 9; пор. Євр. 10, 7). «Я постійно те чиню, що Йому (Отцю) до вподоби» (Йн 8, 29). Це оголене тіло чинить волю Сина і волю Отця кожною раною, кожним болісним здриганням, кожним побитим м’язом, кожним струмочком крові, яка виливається з Нього; усією втомою плечей, побитої шиї, страшним болем у скронях. Це Тіло виконує волю Отця, коли з нього здирають одяг і сприймають як об’єкт катувань, — коли воно криє в собі величезний біль спрофанованого людства.

Прерізними способами профанується і сьогодні тіло людини.

Ми повинні думати при цьому стоянні про Матір Христа, бо під Її серцем, а потім у Її очах та в Її руках Тіло Сина Божого дістало повноту пошани.

– І Ти, Божа Мати, що з Сином страждала,
Пречистая Діво, молися за нас.

ХІ. Господь Ісус прибитий до хреста

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

«Пробили руки і ноги мої, всі мої кості я міг би полічити» (Пс 22, 17в-18а). «Полічити» — яке ж пророче слово. Відомо ж бо, що Тіло це оплата. Оплата велика, як ціле це Тіло: і руки, і ноги, і кожна з костей. Уся Людина в найбільшому напруженні: скелет, м’язи, нервова система, кожний орган, кожна клітинка — у найсильнішому напруженні. «Я, коли буду вивищений над землею, притягну всіх до себе» (Йн 12, 32) — ось слова, що виражають повну дійсність розп’яття. Воно включає в себе й те страшне напруження, яке пронизує руки і ноги, і всі кості; страхітливе напруження Тіла, пробитого як предмет до балок хреста, аби воно до кінця виснажилося в смертельних конвульсіях.  В цю саму дійсність розп’яття входить цілий світ, що його Ісус має притягнути до себе. Світ проявляє в собі тяжіння Тіла, що за законом тяжіння звисає униз.

Із цього саме тяжіння походить страждання Розп’ятого: «Ви — здолу, Я — згори» (Йн 8, 23). Його перші слова на хресті — «Отче, прости їм, не відають бо, що чинять» (Лк 23, 34).

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

ХІІ. Господь Ісус помирає на хресті

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Христос, прибитий до хреста, знесилений у цьому страшному положенні, кличе Отця (пор. Мк 15, 34; Мт 27, 46; Лк 23, 46). Всі ці звертання свідчать, що Він з Ним становить одно. «Я і Отець одно» (Йн 10, 30). «Хто Мене бачив — бачив і Отця» (Йн 14, 9). «Отець Мій творить аж по сю пору, отож і Я творю» (Йн 5, 17).

Найвище, вершинне діяння Сина у єдності з Отцем. Так: у з’єднанні. У найвищому з’єднанні саме тоді, коли Він кричить: «Елі, Елі, лама савахтані — Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» (Мк 15, 34; Мт 27, 46). Цей момент творення відзначений також вертикаллю тіла, випростаного вздовж вкопаної балки хреста, і горизонталлю рук, витягнутих уздовж поперечної балки patibulum. Людина, яка дивиться на ці руки, може подумати, що вони найбільшим зусиллям обіймають все людство і світ.

— Обіймають!

Ось Людина. Ось сам Бог: «у Ньому бо ми живемо, рухаємося й існуємо» (Діян 17, 28). У Ньому: в Його розіп’ятих уздовж поперечної балки хреста раменах.

— Таємниця відкуплення.

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

ХІІІ. Ісуса знято з хреста

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

Коли тіло Ісуса знімають з хреста і складають на руки Матері, тоді у нас перед очима знову постає та мить, коли Марія прийняла вітання Гавриїла: «Ось ти зачнеш у лоні і вродиш сина й даси йому ім’я Ісус (…) І Господь Бог дасть Йому престол Давида, його батька, (…) і царюванню його не буде кінця» (Лк 1, 31-33). Вона вже ніби тоді хотіла виразити те, що відчуває тепер.

У Таємниці Відкуплення об’єднуються благодать, тобто Дар самого Бога, і «відплата» людського серця. Ми у цій Таємниці обдаровувані Даром з висот (пор. Йн 1, 17), а водночас викуплені відплатою Сина Божого, Ісуса Христа (пор. 1 Кор 6, 20; 7, 23; Діян 20, 28).

Марія, яка була найбільше обдарована, найповніше також платить серцем.

Із цим же єднається предивна таємниця, яку вимовив Симеон під час жертвування Ісуса в храмі: «Та й тобі самій меч прошиє душу, аби вийшли на яв думки багатьох» (Лк 2, 35).

Також і це виконується. Скільки з то людських сердець відкрилися перед Серцем цієї Матері, яке таку велику склало плату!

А Ісус знову весь у Її обіймах. Так було у стаєнці віфлеємській (пор. Лк 2, 16), під час утечі до Єгипту (пор. Мт 2, 14), у Назареті (пор. Лк 2, 39-40) — і так знову тепер: П’єта.

– І Ти, Божа Мати, що з Сином страждала,
Пречистая Діво, молися за нас.

XIV. Господа Ісуса покладено до гробу

– Поклоняємось Тобі, Ісусе Христе,
і величаємо Тебе.

– Бо своєю смертю на хресті
Ти відкупив весь рід людський.

З моменту, коли гріх відірвав людину від дерева життя (пор. Бут 3), земля стала цвинтарем. Скільки людей, стільки праху. Велика планета поховань.

Серед цих гробів є один, який був поблизу Ґолґофи і був власністю Йосифа з Ариматеї (пор. Мт 27, 69). До цього гробу, наданого доброзичливим чоловіком, поклали Ісуса, знявши з хреста (пор. Мк 15, 42-46 і пар.) А клали Його у поспіху, аби встигнути до свята Пасхи, що вже розпочиналося при заході сонця (пор. Йн 19, 31).

З‑посеред усіх гробів, розсіяних по континентах нашої планети, є один Гріб, у якому Син Божий, Людина Ісус Христос, завдав смерті людській смерті. «О смерте, де твоє жало?» Дерево життя, від якого людину було відмежовано гріхом, об’явилося людям наново у Тілі Христовім. «Я — хліб живий, що з неба зійшов. Коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки. І хліб, що його Я дам, це — тіло Моє за життя світу» (Йн 6, 51).

І хоч наша планета й надалі заповнюється гробами людей, хоча зростають цвинтарі, на яких людина, з пороху взята, в порох обертається, — то все одно, всі люди, які дивляться у бік Гробу Ісуса Христа, живуть у надії воскресіння.

-За нас Ти страждав, за нас був розіп’ятий.
Ісусе, наш Спасе, помилуй нас.

– І Ти, Божа Мати, що з Сином страждала,
Пречистая Діво, молися за нас.

Опубліковано в газеті „Tygodnik Powszechny”, №15/ 1976, с. 1-2