Покровителі «від нічого»

Архієпископ заборонив йому робити чуда. Мартін був такий слухняний, що коли якось, ішовши вулицею, побачив робітника, який падав із риштування, — затримав його в повітрі й закричав: «Зачекай, я запитаю архієпископа, чи можу тебе врятувати!»

Дев’ятирічний Джованні, втомившись гратися, заснув на підлозі в кухні. Йому наснилося, що він стоїть на великому лузі. Навколо нього бігали хлопці — одні сміялися, другі гралися, а були й такі, що билися та лаялись. Хлопчик уві сні кинувся на них із кулаками: «Припиніть! — закричав він. — Я навчу вас дисципліни!» Тоді він побачив біля себе гарного чоловіка. «Тільки любов’ю і добротою ти можеш завоювати їхні серця», — усміхнувся той до Джованні. «Хто ти?» — запитав хлопчик. «Син тієї, яку ви з мамою називаєте Царицею Неба. Вона буде твоєю вчителькою. Маю щодо тебе великі плани…»

Малий прокинувся. Але запам’ятав цей пророчий сон на все життя. Навіть коли був дорослим, священником, створював згромадження салезіанців і салезіанок та ораторії для хлопців. Сьогодні ми знаємо його як святого Йоана Боско.

Усі вони були молоді. Мали свої мрії, ідеали, туги. Іноді не погоджувалися з Богом, сварилися з Ним. Штурмували Небо. Їх можна назвати «покровителями від нічого». Або, радше, святими від нормальності.

Покровитель із мітлою

Він був позашлюбною дитиною іспанського аристократа — лицаря, високопоставленого урядовця й чорношкірої служниці. У книзі хрещень його записали як сина невідомого батька. Пізніше батько визнав його своїм сином, а потім… знову його покинув. Нелегко було св.Мартіну де Порресу знайти себе в таких умовах. Отець сходив щаблями кар’єри далеко від сім’ї; його не цікавили емоції дітей (у Мартіна була ще сестра, Хуана); призвів до розлучення брата і сестри; врешті виїхав д Європи, де створив нову сім’ю. Що творилося в душі хлопця? Як він упорався з болем відкинення? Можливі, ці сердечні рани допомогли йому пізніше співчувати стражденним і залишитися скромною людиною, готовою служити іншим?

П’ятнадцятирічний юнак вирішив стати ченцем. У ті часи він не мав шансів на священство: походження та колір шкіри робили це неможливим. Він став працювати в монастирі домініканців звичайним слугою, без обітниць, живучи в чернечій спільноті, але позбавлений її прав. Лише через роки ченці, побачивши надзвичайну відданість і молитовність Мартіна, дозволили йому скласти обіти як братові в Ордені.

Хоча Мартін де Поррес жив кілька століть тому, він може бути покровителем наших зранених стосунків, нереалізованих амбіцій і поразок. Святим смирення. Він віддав усі свої рани Ісусові, а Той перемінив їх на перлини.

Мартін цілковито віддався іншим. Зокрема хворим і бідним. Бог був прихильний до нього і обдарував незвичними чудесами. Чорний брат міг проходити крізь замкнену браму монастиря, щоб опинитися на вулиці біля хворих та помираючих. Часто він забирав їх із вулиці та вкладав до свого ліжка, що дратувало деяких братів. Можна сказати, що в служінні він буквально двоївся і троївся, бо отримав від Бога дар білокації. А коли повністю поринав у молитву — брати бачили, як він левітує над землею. Також мав дар зцілення. Святий Дух дав йому таку глибоку мудрість, що великі цього світу приходили до нього по пораду. Сам він себе називав «чорним собакою».

Врешті архієпископ Ліми Лобо Ґуеррі… заборонив йому зцілювати і робити чуда. Мартін прийняв цю заборону зі смиренням. Він був до такої міри слухняний, що коли одного разу, йшовши вулицею, побачив робітника, який падав із риштування, — затримав його в повітрі й закричав: «Зачекай, я запитаю архієпископа, чи можу тебе врятувати!»

Але коли сам архієпископ Бартоломей тяжко захворів, то послав за Мартіном.

Чорний домініканець ще заснував сирітський будинок, дім для убогих та притулок для котів і собак. Мартін де Поррес помер у віці 70 років, а на його могилі почали ставатися чуда. Це перший беатифікований чорношкірий американець.

В іконографії св. Мартін де Поррес зображений із мітлою в руці. Іноді на образках поряд із ним можна побачити бездомних собак, ба навіть мишей і щурів, бо скромний брат доглядав і за ними, що обурювало його співбратів.

Покровителька мрій

Блаженна Марія Ромеро Менесес — перша беатифікована жінка з Центральної Америки. У неї було все: щаслива й дуже заможна сім’я, люблячі батьки, багато братів і сестер, видатні музичні та мистецькі таланти. Вона була донькою міністра, тому її ізолювали від бідних передмість і людських страждань. Але Марія мала сміливість мріяти і піти за голосом своїх бажань та свого покликання. Вона може бути «святою від нормального життя». Може бути покровителькою молодих людей, які хочуть якнайкраще використати те, що отримали від Бога, для Його слави.

Ставши сестрою Згромадження Дочок Марії, Помічниці вірних, вона прожила життя радісною, усміхненою, служачи бідним, зокрема молоді, що живе на вулицях. Марія була закохана в Божу Матір. Їй вона довірила усі свої життєві вибори і жодного разу не розчарувалася. В дитинстві вона отримала чудесне зцілення за заступництвом Діви Марії. Як могла Їй не довіряти?

Своїм співсестрам Марія казала: «Ходімо до домівок, допоможемо їх вичистити, вимити, навести лад. Принесемо одяг і щось попоїсти. Але пам’ятаймо: якщо занесемо бідним тільки молоко та одяг і не принесемо їм Ісуса — вони стануть іще біднішими, ніж доти».

Попри всі перепони, с.Марії вдалося побудувати амбулаторію з багатьма відділеннями. Вона знайшла лікарів і медсестер, які погодилися працювати безкоштовно. Цікаво, що бл.Марія Ромеро Менесес теж мала спокусу швидко звільнити людей від страждань. Вона навіть попросила про чудотворне джерело, вода з якого, як у Лурді, зцілювала б хворих. Але коли побачила, яке велике замішання викликало сповнення її прохання — негайно повернулася до жертовного, повільного служіння бідним і хворим.

Покровитель соціальної справедливості

Хто чув про бл. Оскара Арнульфо Ромеро-і-Ґальдамеса? Він так само жив зовсім недавно. Загинув 40 років тому. А 2018 року його проголосили святим, разом із папою Павлом VI.

Оскар Ромеро народився 1917р. у найменшій країні Центральної Америки, Сальвадорі, в дуже бідній сім’ї. Замолоду навчався теслярства. Міг робити столи, двері, стільці, труни… Але пізніше, наперекір батькові, вступив до духовної семінарії. Виявилося, що він здібний клірик, тому продовжив навчання в Римі.

Молитва була його силою і основою життя. В ній Оскар черпав сили, добрий настрій і незвичайну мудрість: навіть тоді, коли став архієпископом у найтяжчі для Сальвадора часи громадянської війни, коли було репресовано, ув’язнено, вбито тисячі людей, коли тисячі сімей страждали від голоду. Його головним завданням стало провадити Церкву так, щоб залишитися вірним Євангелію. Оскар Ромеро дедалі більше залучався до захисту прав людини, намагався захищати громадян від їхнього ж уряду. Але сам він не був ані комуністом, ані революціонером. Лише мав мужність обстоювати долю бідних і переслідуваних.

Архієпископ виголошував сміливі проповіді. В останній він казав: «Церква не може мовчати на таку несправедливість (…) В ім’я Бога, в ім’я людей, чий плач щодня дедалі вище возноситься до неба, прошу вас, благаю, наказую вам: припиніть репресії!» «Коли наказують: убий! — має перемогти Божий закон: не вбивай! Ніхто не мусить дотримуватися неморальних законів. Реформи нічого не варті, якщо їх заплямовано такою кількістю крові. Нехай ці переслідування припиняться!»

Це був 1980р. Наступного дня, під час Святої Меси в лікарняній каплиці, Оскара Ромеро вбили одним пострілом… «Архієпископ упав біля ніг Ісуса, з його рани текла кров», — згадувала одна з черниць, яка була свідком смерті архієпископа Оскара Ромеро. На його похорон прийшло чверть мільйона людей.

Переклад CREDO за: Олександра Петрига, Gość Niedzielny